РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ІСТОРИЧНИХ НАУКОВИХ ТОВАРИСТВ
2. 1. Нормативно-правові основи функціонування історичних наукових товариств
У другій половині ХІХ ст. у Російській імперії розвиток історичної науки
відбувався в кількох організаційних формах: науково-викладацька робота
професорів і доцентів на історико-філологічних факультетах університетів та
інститутів, науково-пошукова і видавнича діяльність в урядових організаціях, а
також добровільна праця шанувальників історичної науки різноманітних
товариствах. Протягом ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні було створено три
університети: у 1805 р. – Харківський, у 1834 р. – Київський, у 1865 р. –
Новоросійський. Центрами історичних досліджень і підготовки істориків на
історико-філологічних факультетах стали 4 кафедри: всесвітньої історії,
російської історії, церковної історії та теорії й історії мистецтв. Наукову
діяльність викладачів факультету, як загалом і університету, визначали
університетські статути 1863 та 1884 рр., „Тимчасові правила” 1905 р. та
міністерські розпорядження. Саме статут 1884 р. надав Міністерству народної
освіти право прийняття всіх основних положень, правил та інструкцій, що, згідно
зі статутом 1863 р., стосувались компетенції колегіальних органів
університетів. Таким чином, норми, які регулювали організацію
навчально-наукового процесу, ставали уніфікованими для всіх університетів. У
діяльності Міністерства народної освіти в 1880 ? 1890 рр. простежувалася
тенденція до регламентації всіх питань навчальної та наукової роботи
університетів.
Іншою організаційною формою історичної науки були осередки на зразок
дослідницьких установ, повністю або частково орієнтованих на збирання,
збереження та публікацію історичних джерел, координацію і стимулювання
дослідницьких робіт з історії, а також на поширення історичних знань. До таких
центрів традиційно зараховують Академію наук (історико-філологічне відділення),
архівні установи, археографічні комісії тощо. До цієї групи входили й історичні
наукові товариства (історичні та історико-філологічні), які існували на базі
українських університетів.
Вагомим як за кількістю наукових центрів, так і за результатами роботи був
суспільний сектор історичної науки, який репрезентували громадські об’єднання,
що цікавились історією або іншими дотичними гуманітарними науками. В останній
третині ХІХ ст. такі громадські об’єднання мали назву „товариства”. Уперше
класифікацію історичних товариств подано в роботі радянського дослідника
О. Степанського „К истории научно-исторических обществ в дореволюционной
России” [36]. В основу поділу учений поклав предмет дослідження, напрями
дослідження, завдання та види діяльності. За предметом дослідження він
класифікував товариства на „історичні” та „універсальні”. У середовищі
останніх, на його думку, історична наука була лише одним із напрямів їхньої
діяльності. До цієї групи О. Степанський зараховує краєзнавчі, сходознавчі,
слов’янознавчі, філологічні, архітектурні, антропологічні та інші об’єднання.
За напрямами діяльності товариства поділено на „наукові” і „просвітницькі”. За
завданнями та видом діяльності ? на „університетські” (загальноісторичні) та
„спеціалізовані” (які розробляли окремі історичні дисципліни). На нашу думку,
такий підхід до характеристики історичних товариств є дещо категоричним і
вимагає уточнення із залученням нових критеріїв. Незважаючи на те, що мета і
предмет дослідження наукового об’єднання чітко визначались у його статуті,
Товариство здебільшого, розширювало коло власних наукових інтересів. Наприклад,
у статуті ІТНЛ 1893 р. записано, що метою організації є „сприяння розробці
російської історичної науки разом з усіма допоміжними до неї науками” [170,
19], а в статутах ХІФТ 1876 р., ІФТНУ 1888 р. та ІФТНІ 1894 р. взагалі предмет
дослідження завуальовано за загальним формулюванням „історичні та філологічні
знання” [171, 61; 172, 2; 173, 1]. До спеціальних (або допоміжних історичних
дисциплін) сучасна українська наука зараховує й археологію, археографію,
історичну бібліографію, генеалогію, історіографію, фольклористику та інші
науки. Отже, доцільно говорити про історичні, філологічні, церковні,
архітектурні та інші наукові об’єднання. По-друге, у своїй роботі історичні
організації поєднували кілька напрямів: науковий, просвітницький,
пропагандистський та ін. Майже всі товариства видавали збірники праць своїх
членів.Таку роботу здійснювали з метою ознайомити тих, хто цікавиться історією,
з останніми науковими дослідженнями. На публічних засіданнях товариств
дозволялося бути присутніми не лише членам Товариства, але і стороннім особам,
у тому числі учням та студентам. Не можна кваліфікувати винятково як наукові чи
просвітницькі заходи і лекції історичних товариств. По-третє, викликає сумніви
той факт, чому О. Степанський окрему історичну дисципліну називає
„спеціалізованою”, а комплекс цих самих дисциплін „університетським”. Якщо,
можливо, термін „університетські” вказує на приналежність до певного типу
навчального закладу, то невже так звані позауніверситетські історичні
об’єднання комплексно не досліджували історичні науки. На нашу думку, термін
„університетські історичні наукові товариства” доцільно застосовувати до тих
наукових товариств, робота яких відбувалася безпосередньо з використанням
матеріально-технічної бази університету, через останні здійснювався зв’язок
Міністерства народної освіти з ІНТ.
За даними різних підрахунків, на території Російської імперії у 1759 по
1917 рр. існувало в
- Київ+380960830922