Розділ 2. РЕЛІГІЙНЕ СЕКТАНТСТВО ХАРКІВЩИНИ
(1861 - 1879 рр.)
2.1. Проблема самолегалізації сектантства (60-ті рр. ХІХ ст.)
Селянська реформа 1861 р. - подія, що торкнулася усіх сторін громадського життя у Російській імперії. Однак зміни, до яких вона призвела, були ще недостатньо відчутними у перші пореформені роки. Можливо, саме тому розвиток сектантства в 60-70 рр. ХІХ ст., як в Україні в цілому, так і у Харківській губернії зокрема, залишається малодослідженою проблемою. Всебічне вивчення цього питання є основним завданням даного розділу.
Слід конкретизувати причини, за якими відміну кріпацтва можна вважати вагомим чинником у розвитку російських та українських сект. По-перше, значна кількість сектантів були вихідцями з селянства, життєвий устрій яких тепер значно змінювався; по-друге, політику сект, що існували у середовищі людей особисто залежних, треба було пристосувати до нових умов; по-третє, лібералізація громадського життя спонукала секти до більш активної діяльності, а також породжувала надії на можливу легалізацію.
Необхідно розглянути ситуацію, що склалася у сектантському середовищі Харківської губернії у першій половині ХІХ ст. У цей час існувало декілька угруповань різних єретичних по відношенню до РПЦ напрямків: старообрядці (попівці, безпопівці), духобори, молокани, хлисти та скопці [Див. примітки]. В якому стані перебували ці сектантські осередки у 1850-х роках, напередодні суспільних змін, пов'язаних з реформами?
Духобори - одна з найстаріших сект Слобідської України. Серед істориків існує думка, начебто духоборська єресь походить саме із Слобідсько-Української губернії, - так, наприклад, вважають Т.І. Буткевич [68, с. 209] та П.М. Мілюков [370, с. 118]. Вони тісно пов'язували виникнення даного релігійного вчення із діяльністю та творчістю Г.С. Сковороди. Але у більшості праць з історії російського та українського сектантства та у довідниках з цієї теми батьківщиною духоборства вважається Катеринославська губернія [48; 354; 391]. Остання гіпотеза великою мірою спирається на той факт, що більшість духоборів наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. мешкала саме там; окрім того, на річку Молочні Води, що у Таврійській губернії, уряд депортував переважно сектантів Катеринославщини та Тамбовщини. На користь слобожанської версії походження духоборів свідчить те, що на Харківщині наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. також існували великі об'єднання цих "єретиків" [337, с. 130; 492, с. 1-2; 113, арк. 1-5; 145, арк. 1-4]; до того ж відомо, що у 1804 р. вони поступово поверталися додому з р. Молочні Води [114, арк. 43, 81]. І, головне, якщо врахувати, що батьками видатних ватажків секти П. Веригіна та В. Попова були селяни Харківської губернії [49, с. 11], то можна певною мірою погодитися з теоріями Т.І. Буткевича та П.М. Мілюкова.
У середині ХІХ ст. духоборська традиція на Харківщині зберігалася лише в слободі Охоча Зміївського повіту [251, с. 563]. Секта втратила свої колись сильні позиції. Напевно, більшість з цих сектантів змушені були переїхати до місць компактного мешкання одновірців: на р. Молочні Води та у Закавказзя.
Секта молокан-уклеїнців Тамбовського толку діяла на Харківщині впродовж 1820-х рр. [147, арк. 1-4]. Це час викриття одного з її осередків, однак точніше сказати, коли він з'явився в губернії, досить важко. Молокани, як і духобори, зазнавали багато утисків з боку РПЦ та державної адміністрації. Центром руху уклеїнців залишалася Тамбовська губернія, можливо, тому ця секта не прижилася на Слобідській Україні і станом на 1850-1860 рр. діяльність єретиків була помітна лише в слободі Печенеги Вовчанського повіту [251, с. 571].
Слід зауважити, що дві названі релігійні течії були досить резонансним явищем на початку ХІХ ст. Можливо, тому досить довгий час молоканами та духоборами називали інших сектантів, які не мали до них ніякого відношення, особливо хлистів. Наприклад, хлистівський "човен"1 хутора Луб'янка Білокуракінської волості Старобільського повіту одночасно називали "молоканською сектою хлистів" [205, арк. 13, 55] та "духоборською сектою хлистів" [205, арк. 62]. "Людей Божих"2 у Старобільському повіті називали "молоканами" впродовж усього ХІХ та на початку ХХ ст. [116, арк. 4-5; 188, арк. 2; 191, арк. 2; 596, арк. 1-8; 174, арк. 163]. У народі молоканами часто називали будь-яких сектантів або тих, кого підозрювали в єресі. Так, наприклад, коли у 1909 р. один із православних священиків Харківської губернії у своїй парафії очолив протисектантський гурток, люди, не розібравшись, почали звинувачувати його в молоканстві [608, с. 221].
Представники секти скопців з'явилися у Харківській губернії на початку ХІХ ст. В Україні, як зазначає сучасний історик Г. Надтока, скопці з'явилися досить пізно, після свого "золотого часу" (1810-1820 рр.), коли секта, користуючись лояльним ставленням до неї уряду Олександра І (1801-1825), робила спроби поширити свій вплив на армію та флот [385, с. 125]. Існують документальні свідчення про те, що єресь "білих голубів"3 з'явилася на території Слобідсько-Української губернії у 30-х рр. ХІХ ст. У 1829 р. поліцією була заведена справа, яка отримала назву "Про відкриття в Старобільському повіті кастратської секти" [148]. На хуторі Лісний Старобільського повіту переховувався солдат-дезертир С. Петров, який був "...дуже шкідливим вчителем та наставником скопців" [148, арк. 1]. Сектанта не знайшли, але не виникає сумнівів, що серед мешканців Слобідської України на той час вже існувала скопецька мережа, яка, власне, і організовувала одному з лідерів місцевого руху С. Петрову порятунок від арешту. Можливо, малочисельні "білі голуби" тогочасної Харківщини були лише першими емісарами цього релігійного вчення, що досить повільно просувалося на периферії Російської імперії, особливо національній. Після арешту К. Селіванова4, погрому великих "човнів" у Москві, Санкт-Петербурзі та містах центральної Росії впродовж 1830-1840-х рр., секта перейшла у глибоке підпілля5, пересуваючись у незнайомі місце