РОЗДІЛ 2
СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ В США І КАНАДІ
НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ: ФОРМУВАННЯ, ДИНАМІКА УТВОРЕННЯ,
РЕГІОНИ РОЗСЕЛЕННЯ, ЕКОНОМІЧНЕ ТА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ
Процес еміграції українців у Північну Америку до Першої світової війни поділяється на два етапи: перший - початковий, упродовж 1870-1890-х рр., і другий - надзвичайно інтенсивний, у 1900-1914 рр., коли масовий виїзд з рідного краю охопив широкі верстви західноукраїнського селянства й обумовив швидке зростання українських осередків у США та Канаді, створення економічних, культурно-освітніх, релігійно-церковних і громадсько-політичних об'єднань, а також піднесення рівня консолідації діаспори, посилення її правово-політичного й господарського становища та зміцнення зв'язків з історичною батьківщиною.
Аналіз еміграції із західноукраїнських земель дозволяє вияснити її певні особливості. Насамперед вона розгорнулася за умов відсутності української державності, оскільки головні регіони, з яких виїжджало населення, - Галичина, Буковина та Закарпаття входили до Австро-Угорської імперії, котра загалом не підтримувала процес еміграції і, отже, залишала на чужині своїх підданих беззахисними. Це по-перше. А по-друге, основними центрами тяжіння українських емігрантів у цей період були США і Канада; як стверджують В. Кубійович і В. Маркусь, сюди до Першої світової війни прибуло понад 500 тис. переселенців із Західної України [254. С. 634].
Характерною ознакою української імміграції в Північну Америку було те, що до США виїжджали здебільшого чоловіки на тимчасову роботу, тобто в цій країні вона була переважно заробітчанською, і це обумовлювало специфіку розселення іммігрантів - у містах, копальнях і на будівництві. В Канаду ж часто переселялися надовго або назавжди цілими селянськими сім'ями чи групами односельчан. Відтак у цій країні емігранти-українці осідали й обживалися на вільних землях, засновували та розвивали ферми, творили свої поселення. Важливою особливістю тогочасного емігрантського руху в США та Канаду був його загалом неорганізований характер і як наслідок - до приїзду переселенців не було підготовлено належних умов, українці-іммігранти не отримували на чужині необхідної матеріальної, моральної та організаційної допомоги ні від влади, ні від благодійних організацій [379. С. 28].
Істотним джерелом, що живило потік еміграції за океан, було збідніле українське селянство і міське ремісництво з національних окраїн Австро-Угорщини. Серед інших слов'янських народів імперії українці займали чільне місце в еміграційному русі, який від кінця ХІХ ст. ставав все більш інтенсивним. Зауважимо, що цей масовий рух з України відіграв значну роль у не лише в її житті, а й США та Канади, котрі приймали еміграційний потік. "Характерною рисою історичного буття народу України, - відзначав важливу особливість процесу української еміграції її історик А. Шлепаков, - є те, що українські анклави є почасти автохтонними, вкоріненими в інше етнічне середовище з давніх-давен... Все це відбувалось в різні часи і мало своїм наслідком часткову асиміляцію осіб українського походження і поряд з цим досить високий рівень збереження етнічної ідентичності, самосвідомості і тяжіння до зв'язків із землею батьків" [376. С. 3]. Слід вказати, що вагому роль у збереженні національної свідомості і традицій емігрантами із західноукраїнських земель відіграли релігійна віра та церква.
Масову еміграцію населення Галичини, Буковини та Закарпаття обумовили економічні та соціально-політичні чинники, примусивши велику кількість людей покинути батьківщину. Більшість істориків визначили головною причиною еміграції до Першої світової війни аграрні відносини та систему землеволодіння, що панували на західноукраїнських землях і вели до зубожіння селянства. Серед галицьких, буковинських і закарпатських зубожілих селян майже 90% були українцями. "Крайня нужда виганяла людей з-під рідної стріхи і з рідного села чи міста, - наголошував Л. Мишуга, - застрашаюче роздроблення без того дрібних господарств. Рік-щорічно повставало в Галичині коло 30000 нових ліліпутних парцель, таких маленьких, що вже годі було власникам цих парцель з них виживати" [224. С. 143-144].
Реформи на селі, проведені після 1848 р. в імперії Габсбургів, не тільки не вирішили аграрного питання для селянства національних меншин, а й спричинили масову безземельність. Внаслідок урядової політики зберігалося велике землеволодіння: в Галичині - польської, на Буковині - румунської і на Закарпатті - угорської шляхти. Через це, зокрема, в 1902 р. у Галичині на 279000 селянських господарств (42,7%) припадало менше, ніж по 2 га землі, а на 242700 (37,2%) - від 2 до 5 га. Отже, майже 80% господарств на селі були по суті бідняцькими, оскільки прожитковий мінімум для одного селянського двору становив 5,9 га землі [371. С. 12-13]. В зв'язку з цим І. Франко відзначив: "Еміграція селян з Галичини - се не нова річ. Вона невідлучна товаришка зубоження, пролетаризації галицького селянства..." [387. С. 344]. Крім цього, слаборозвинена промисловість, низький рівень урбанізації в регіоні, зрештою в усій Австро-Угорщині не могли забезпечити працею, а відтак і заробітком майже 1,2 млн. осіб. Виїзд безробітних на сезонні роботи в країни Західної Європи, передусім у Францію та Німеччину, вирішував цю справу частково [254. С. 632].
Таким чином, надмірна перенаселеність західноукраїнського краю, відсутність вільних земель, безперервне подрібнення селянських господарств, нерозвиненість промисловості і неможливість знайти роботу в містах, де переважало неукраїнське населення, свавілля великих землевласників і чиновників, постійна і значна заборгованість селян породжували умови, за яких еміграція ставала неминучою і часто єдиним шляхом для порятунку родин. Одночасно важкий економічний стан українського населення тісно переплітався з його політичними утисками і національною дискримінацією, які спричиняла і посилювала польська адміністрація в Галичині, румунська на Буковині та угорська на Закарпатті.
Аналізуючи прич
- Київ+380960830922