розділ II, 3) що на кінець
ХІІ ст. імпульсивно зростає активність куманів в межах нижнього Дунаю. У той же
час активізується і політика угорських королів і римських пап у цьому регіоні.
З 1211 по 1225 р. у Південно-Східній Трансільванії в так званій «землі Бирси»
на запрошення короля і зі згоди папи розміщався Тевтонський орден, основним
заданням якого було протистояння половцям і освоєння («виривання цих земель з
рук язичників») нових територій на південь і південний схід від Трансільванії.
Коли активність половців помітно впала, король силою вигнав у 1225 р.
тевтонських лицарів, а його війська зайняли завойовані Орденом території - на
південь від Карпат по річці Олт до Дунаю, а на схід до річки Серет [122, 36-41;
123, 16-17; 184, 40-41].
Одним з головних напрямків політики пап і угорських королів було прагнення
включити в сферу свого впливу половців, кочовища яких розташовувалися в
Південному і Південно-Східному Прикарпатті. Головним інструментом для цього
служила їхня християнізація. З цією метою на території Східного Прикарпаття в
1227/1228 р., на думку
П.Ф. Параски, І.О. Князького, чи навіть раніше 20-х рр. ХIII ст, на думку В.П.
Шушаріна, була заснована Половецька єпископія [123, 18; 89, 244-248; 184, 47].
Втім, І.О. Князький переконаний, що половецька єпископія, про існування якої (
що виникла раніше 20-х рр.) говорить В.П. Шушарін на підставі документів 1217 і
1218 р., знаходилася зовсім в іншому місці. Це була єпископія для так званих
«внутрішніх» половців Угорського королівства, вона розташовувалася в
центральних районах Угорщини між Дунаєм і Тисою поблизу міста Калочи [89,
244-248].
Перші ж акції масового водохрещення придунайських куманів були розпочаті після
1226 р. в зв'язку з приходом на захід половців більш «покладливих» після їхньої
поразки від монголів у битві на Калці в 1223 р. [184, 47]. Проте водохрещення
половців, навіть у межах Половецької єпископії, не привело до їхньої осілості,
хоча до цього прагнули і папська курія, і король для стягування з них десятин,
податків та інших доходів.
Великі, незайняті осілим населенням простори, були в Трансільванії. З метою
одержання постійних доходів з неосвоєних земель і утримання половців у покорі
папська та королівська влада стали заохочувати переселення в Трансільванію і
сусіднє Східне Прикарпаття осілого населення з території Угорського королівства
і з інших католицьких областей Європи [84: І, 144].
Першим свідченням про хід заселення і є зазначене послання папи Григорія IX
угорському королю Бєле IV – грамота 1234 р. У ній містяться відомості про
волохів.
«...В єпископії половців, як ми довідалися, проживають деякі люди, названі
Walati, які, хоча їх і вважають християнами, маючи при одній вірі різні обряди
і звичаї, роблять таке, що протистоїть цьому імені. Бо, нехтуючи римську
церкву, вони сприймають усі церковні таїнства не від шанованого брата нашого
... єпископа половців, що є главою даного діоцеза, а від деяких
псевдоєпископів, які дотримуються обрядів греків. Деякі люди з королівства
Угорщини, як угорці, так і німці й інші правовірні разом з ними самі переходять
до тих же самих людей для проживання і таким чином разом з ними, оскільки вони
утворюють одну паству з тими ж Walathi, вважаючи це неважливим, сприймають
зазначені таїнства як величезну ганьбу для католиків і чималому обмеженню
християнської віри» [цит. за: 123, 19] .
Далі папа повідомляв, що він віддав письмове розпорядження єпископу половців
призначити в якості його вікарія католицького єпископа для цієї етнічної
спільності (illi nationi). Він нагадував молодшому королю Бєле, що той обіцяв
«примусити зазначених Walathi прийняти цього єпископа... і виділити йому з
доходів, які ти з них одержуєш, гідний і пристойний дохід» [184, 49].
Серед дослідників не виникло розбіжностей з приводу ототожнення Walathi з
волохами, хоча в більш ранніх угорських грамотах 20-х рр. влахи позначалися як
"Blaci", "Blacci", "Blachi" [184, 51].
В.П. Шушарін думає, що документ 1234 р. говорить про стихійну, і про
цілеспрямовану колонізацію Східного Прикарпаття, яка заохочується королівською
владою, всіма трьома зазначеними етнічними спільностями: угорцями, німцями і
волохами. При цьому він вважає, що грамота дозволяє говорити про «дві категорії
старосхіднороманського населення: одна група до 1234 р. уже проживала в межах
єпископії, а інша приходила з королівства разом з угорцями і німцями». За В.П.
Шушаріним, ті волохи, що вже проживали в зазначеному районі до 1234 р., тільки
раніше за часом, разом з угорцями і німцями (тобто в рамках цієї ж колонізації)
«приходили з території королівства». До цього «більш ранні пам'ятки локалізують
тут тільки печенігів і половців» [184, 50-51].
П.Ф.Параска з цим не згодний. Він вважає, що документ не містить навіть натяку
на те, що згадані волохи прибули з території королівства. Повідомлення про
«грецький обряд», про християн, що нехтують римською церквою, дійсно цьому
суперечить. Грамота 1234 р., на думку П.Ф. Параски, вказує на те, що волохи
були постійними жителями Східного Прикарпаття і, до моменту колонізації, були
православними. У колонізації брали участь «правовірні», тобто, католики. Волохи
ж у ній не брали участі. Сама колонізація, на думку дослідника, відбувалася
стихійно, а не була викликана сукупністю заходів королівської влади [123,
19-20].
Між тим, папа Григорій IX у своїй грамоті 1234 р. говорить «как о венграх, так
и немцах, и других католиках» і дійсно зараховує їх до «некоторых из
королевства Венгрии». Волохи, якщо судити за документом, у їхнє число не
входять. А у відношенні волохів папа говорить, що «проживают» вони «в епископии
половцев». Значить, зауваження
- Київ+380960830922