Професійні спілки України (1997-2002 рр.).

РОЗДІЛ 2
ВИЗНАЧЕННЯ ПРОФСПІЛКАМИ МІСЦЯ І РОЛІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ
2.1. Коригування стратегії і тактики діяль­ності профспілок
Для того, щоб визначити, як змінилася стратегія і тактика діяльності профспілок
у 1997–2002 рр., необхідно проаналізувати модель діяльності профспілок, яка
була визначена на ІІ (позачерговому) з’їзді Федерації профспілок України у 1992
р.
Перш за все, слід зазначити, що проблема формування нової стратегії і тактики
діяльності профспілок України виникла у зв’язку з проголошенням незалежності
України та переходом до нових соціально-економічних умов: ринкової економіки,
демократич­ного суспільства, правової держави.
У радянський період профспілки були фактично включені до системи органів
державної влади, у соціально-трудових відно­синах представляли сторону
роботодавця – держави; їх функції зводилися до розподілу частки матеріальних
благ, яку держава виділяла в їх розпорядження. Традицій і досвіду діяльності як
самостійної сторони соціально-трудових відносин за умов плюралізму самих
профспілкових структур і роботодавців ра­дянські профспілки не мали; не було
такого досвіду ні у держа­ви, ні у роботодавців.
На початку 90-х років почався процес утворення нових профспілкових організацій
та об’єднань. Їх виникнення обумовлю­валось як політичними, так і
соціально-економічними чинниками.
За умов піднесення національно-визвольного, громадсько-політичного,
соціал-демократичного й робітничого рухів, які набрали силу під час перебудови,
а особливо після проголо­шення суверенітету та наступної за ним незалежності
Українсь­кої держави, оформлення альтернативного, незалежного про­фесійного
руху стало об’єктивною реальністю.
Мотивами утворення альтернативних профспілок були як об’єктивні, так і
суб’єктивні фактори.
До основних об’єктивних передумов можна віднести насам­перед
загальнодемократичні процеси, появу неформальних об’єд­нань громадян
(історико-просвітницьких організацій – «Меморіалу», Товариства української мови
імені Т.Г. Шевченка, Студентського братства, правозахисної організації –
Української Гельсінської спілки та ін.). У 1989 р. виникла перша масова
політична організація, що знаходилась в опозиції до політики КПУ, – «Народний
рух України за перебудову». З метою проти­дії новим силам комуністична партія
України намагалася «роз­вінчувати» їх діяльність, оскільки вони мали «відверто
ворожий характер», а на протидію їм створювалися різноманітні псевдо­народні
об’єднання – комітети захисту Леніна, СРСР, Рада громадських організацій
України з однією метою – зберег­ти панування КПРС. Мета ж, завдання, діяльність
неформальних об’єднань були співзвучними інтересам професійних організа­цій і
торкалися сфери соціально-економічного захисту найманих працівників. Неформали
критично ставилися до діючої на той час профспілкової структури, висловилися за
її радикальне оновлення або створення нових, «вільних», «незалежних»,
«самостійних» професійних об’єднань. Створені різного роду демо­кратичні
організації вимагали повної деполітизації країни, лікві­дації монополії однієї
партії, зміни структури та системи дер­жавної влади, що, безумовно, посилювало
тенденцію до ство­рення самостійного й незалежного профруху в Україні.
Важливою причиною створення альтернативних професійних організацій стало також
бажання окремих політичних сил впли­вати на робітничий рух і використовувати
новоутворені проф­спілки у своїх цілях. З появою та подальшим розвитком
недер­жавного сектора економіки, особливо кооперативного руху, об’єктивним
фактором стало утворення й нових незалежних професій­них організацій. Помітним
стало також бажання деяких підприєм­ницьких кіл мати залежні від них, так звані
кишенькові проф­спілки, що стало суттєвою причиною їх появи та участі у
профрусі.
Об’єктивною передумовою створення альтернативних про­фесійних організацій
виявився також той факт, що змінилися відносини керівної ще на той час КПРС і
профспілок. Цей про­цес був об’єктивний, оскільки наприкінці 80-х років криза
дові­ри до партії досягла свого піку. А невдовзі вона охопила і про­фесійні
організації, що були провідниками компартійної полі­тики. Більшість трудівників
за таких умов, за даними соціо­логіч­них досліджень, не довіряли ні партії, ні
профспілкам. У відно­синах КПРС і професійних організацій назрів конфлікт. Тим
більше, що партія під тиском демократичних сил під час перебудови фактично
втратила монополію на керівництво проф­спілками, відкривши тим самим дорогу
легальному розвитку багатопартійності у країні й зокрема, союзних республіках.
Особливо тенденція до незалежності у профрусі ще більше посилилася після
скасування ІІ з’їздом народних депутатів СРСР (1990 р.) 6-ї статті Конституції
Радянського Союзу. Водночас розпочався процес встановлення рівноправних
партнерських відно­син з державними органами управління у формі підписан­ня
колекти­вних договорів, тарифних і Генеральних угод, з’яви­лася реальна
можливість вирішувати проблеми через систему соціаль­ного партнерства.
Отже, багатопартійність в Україні виявилась об’єктивною передумовою виникнення
альтернативного професійного руху.
До суб’єктивних факторів створення альтернативних проф­спілок слід віднести:
по-перше, нереалізований потенціал окремих профспілкових ліде­рів та їх бажання
самостійно вести справу й управляти своєю професійною організацією;
по-друге, використання профспілок для задоволення інте­ресів окремих діячів,
які намагалися привласнити кошти со­ціального страхування, профспілкові внески
для власного збагачення;
по-третє, але найголовніше, – щире бажання досягти покра­щання стану справ у
захисті соціально-економічних інтере