Розділ 2
Українська інтелігенція та національно-мовна політика царського уряду Росії на зламі ХІХ - ХХ століть
На межі ХІХ - ХХ століть українці, які перебували під владою двох держав - Росії та Австро-Угорщини, були найчисленнішою етнічною групою в Європі, що не мали своєї державності. Вони підлягали різним законодавствам, які неоднаково окреслювали права й обмеження української мови у громадському житті. Приблизно 80% українців жили на території, яка належала Російській імперії, решта населяли Австрійську імперію Габсбургів. Надмірно централізована політична влада обох держав символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. І хоча політика російського та австро-угорського урядів щодо українців суттєво відрізнялася, її наслідки були однаковими - попри всі особливості етнічні українські території у складі обох імперій мали колоніальний статус.
На цей час Російська імперія була однією з найбільш багатонаціональних країн світу, яка об'єднувала понад 100 націй і народностей. Національна політика царизму була спрямована на зміцнення єдності імперії шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації "інородців"46, які становили 57 % населення країни.
Ставлення самодержавства до України відзначалось певними особливими рисами. Так, уряд не обмежував українців у таких правах як отримання освіти, вибір професії, місця проживання тощо (на відміну від інших інородців), але його русифікаторська політика мала згубні наслідки для української нації у цілому. Маючи цілеспрямовану мету - придушення будь-яких форм "етнографічного сепаратизму", вона охопила всі сфери економічного, політичного й культурного життя українців.
Головним принципом політики царського уряду стосовно України було заперечення самого факту існування окремої української національності. Згідно з офіційною доктриною, український народ вважався "малоросійською" племінною гілкою триєдиної руської нації. Росіяни, заборонивши назву "українець", називали український народ "малоросами", а себе "великоросами", які разом із білорусами творили ніби один великий "російський народ". З цієї тези випливало два висновки. По-перше, особи українського походження, які бажали зректися своєї національності, не підлягали дискримінації. По-друге, систематичного й нещадного переслідування зазнавали всі особи та товариства, які утверджували українську національну самобутність, чи то в політичній, чи в культурній сфері.47 Це стосувалось насамперед української мови як безпосереднього носія культури та національної свідомості українців.
Українська мова офіційно вважалась наріччям російської мови, а українська література - провінційним різновидом загальноросійської. За свідченням І.Огієнка, престижність мови підточувалась протягом століть настільки результативно, що навіть такий учений, як М.Костомаров доводив, що "українська мова поза хатнім ужитком ширшої долі не матиме, й тому високо вартісні історичні праці писав російською мовою".48
Російський уряд дивився на український національний рух як на переходовий ступінь до державного сепаратизму України. Визнати за українською мовою відповідних прав означало визнати за українським народом і право на існування, а значить і на власну державність. А це вже загрожувало "цілості" й "неподільності" великої могутньої імперії. Пізніше саме цим аргументом мотивував заборону української мови для публічного вжитку прем'єр-міністр Росії П.Столипін. Як згадував у своїх споминах український громадський діяч О.Русов, всі представники влади, починаючи від прем'єр-міністра й, завершуючи звичайними жандармськими офіцерами, були переконані, що українці бажали "відділення України від російської держави в окрему самостійну державу з своїм гетьманатом, своїми послами й консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою й своїм власним військом".49
Взагалі у Росії, якій належало близько 9/10 етнічної української території, проживало, за даними перепису населення Російської імперії 1897 р., 25,3 млн. українців. Понад 3/4 (17 млн.) українців Росії жили в дев'яти губерніях Південно-Західної частини імперії, що за офіційною термінологією називалась Малоросією. Тут вони складали переважну більшість населення - 73 %.50
Слід зазначити, що, не дивлячись на таку кількісну перевагу, українці не домінували у суспільному житті, економіці, політиці й культурі України. За висловом дослідника А.Каппелера, українцям були притаманні типові ознаки "малого народу", що підтверджувала етнічна структура міського населення України: згідно з переписом, росіяни складали в містах 34%, українці - 30%, євреї - 27%.51
У найбільш урбанізованій Південній Україні, у промислових центрах Донбасу демографічна частка українців була ще меншою (як правило: чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців). Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили 85 % всіх зайнятих. (Додаток А)
Говорячи про мову щоденного спілкування в різних населених пунктах Наддніпрянщини, варто наголосити, що точних статистичних даних із цього приводу не існує. Під час загального перепису 1897 р. етнографічний склад населення українських губерній визначався на підставі свідчень самих жителів про те, яку мову вони вважали рідною. (Додаток Б)
У великих містах, таких як Київ, Одеса, Харків, Катеринослав, переважала російська мова, або суміш російської з українською. Наприклад, якщо у 1874 р. у Києві українську мову вважали рідною 60 % населення, то у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р. - до 16 %. В цей же час лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями.52
Ці факти підтверджуються й численними спогадами, листами, публіцистичними статтями українських громадських діячів кінця ХІХ - початку ХХ століть. Ось як, наприклад, писав про себе відомий правознавець Б.Кістяківський, який народився у Києві: "Я народився в одному із самих великих, отже обрусілих міст України, я родом із дуже інтелігентної і тому теж