РОЗДІЛ 2
Національний склад населення Одеської області та його зміни
протягом 1959-1989 років
Характер культурно-побутових традицій та міжетнічних зв’язків народів Одеської
області має свої особливості, що виникли в багатонаціональному середовищі, яке
утворилося в результаті заселення краю під впливом як об’єктивних, так і
суб’єктивних факторів. В подібних поліетнічних прикордонних регіонах вирішення
будь-якого етнографічного питання починається з визначення кількісного
співвідношення та просторового розташування етносів на історичному фоні.
Детальний аналіз національного складу розпочинається з розгляду окремих
мікрорегіонів, якими є населені пункти. Саме на цьому рівні найбільш чітко
виявляється взаєморозташування етносів та їх відсоткова частка у населенні.
Потребує уваги і вивчення культури етнічних, етносоціальних груп та народів,
які вже асимілювались або знаходяться на межі повної асиміляції. Це необхідно
для прогнозування міжетнічних процесів і особливо, коли йдеться про відтворення
культури етнічних груп [134]. Оцінити абсолютний та відносний розмір кожної з
них та проаналізувати вплив етнічної структури на стан суспільства на певному
етапі історичного процесу допомагають статистичні дані – насамперед, матеріали
переписів населення.
Формування етнічної структури населення регіону
В силу різних історичних причин Одеська область утворилась як контактна зона,
де одночасно мешкають представники багатьох етносів. Її строкатий національний
склад формувався у ході довготривалого процесу міграцій та міжетнічної
взаємодії різноманітних народів. Тому етнічну мозаїку населення регіону
створюють представники як багаточисельних народів (наприклад, українці), так і
традиційних для цього регіону національних меншин (наприклад, албанці).
Процес формування сучасної етнічної структури населення області активізувався
після приєднання причорноморських земель до Російської імперії у другій
половині ХVІІІ століття, що було одним з головних напрямків зовнішньої політики
російського уряду. Ці дії були викликані необхідністю створити безпеку на
південних кордонах та забезпечити вихід до Чорного та Азовського морів, але
одночасно вони сприяли швидкому заселенню краю. Переселенцям надавались значні
пільги. З самого початку заселення Новоросії було як стихійним, так й
організованим. Казені землі заселяли державні селяни, колоністи, поселенці, які
відбували державні повинності, відставні солдати тощо. На приватновласницьких
землях оселялись як не закріпачені селяни, так і кріпаки. Вони переселялись з
різних районів і були неоднорідні в етнічному відношенні. Характер
демографічного розвитку земель, які зараз входять до складу Одеської області,
багато в чому визначився політичними та соціально-економічними наслідками
російсько-турецьких війн 1787-1791, 1806-1812, 1828-1829 рр. З 1809 р. почалось
активне стихійне заселення регіону представниками найрізноманітніших етносів.
Вирішальну роль у заселенні Північного Причорномор’я відіграли представники
українського народу. Південне Поділля є складовою частиною етнічних земель
українців, тобто території, де вони історично сформувалися як народ. Вперше
назва “Поділля” у значенні “Русь долішня” зустрічається в офіційних документах
середини ХІV ст. До того часу регіон згадувався під назвою Пониззя (від
скороченого “Русь нижня” на відміну від “Русі горної”, що прилягала до
Карпатських гір) [148]. Мав місце й міграційний потік українського населення до
Бессарабії, наприклад після невдалих селянських повстань проти шляхетства на
початку ХVІІІ ст. Після приєднання Буджака саме українці, що мешкали
безпосередньо поряд з новоприєднаними територіями, мали можливість першими
оселятись на південних землях. Однак вже з самого початку засвоєння Новоросії
значний відсоток у структурі її населення займають представники інших етносів.
Заселення території Одеської області росіянами почалося з кінця ХVІІІ століття
у процесі засвоєння причорноморських степів. Значну частину російських
переселенців на Україну складали старообрядці та інші “розкольники”, що втекли
від релігійних переслідувань та репресій з боку офіційної церкви та держави й
переховувались на окраїнах Російської імперії [148, с.28]. В результаті таких
міграцій конфесіональна замкненість нерідко співіснувала з компактним
розселенням у іноетнічному середовищі, що сприяло сепарації росіян та утворенню
етноконфесійних груп у низці районів, зокрема на лівобережжі Нижнього Дунаю.
Початок колонізації старообрядцями вказаної території деякі дослідники
відносять до кінця ХVІІ століття, коли тут з’являються перші рибальські артілі
донських козаків-старовірів [171, с.37]. Другий етап переселення росіян почався
після приєднання до Росії Бессарабії у 1812 р. Цьому сприяли відсутність на
нових землях кріпацтва та відносна релігійна терпимість. Кількість росіян у
першій половині ХІХ ст. зросла головним чином у результаті поміщицької
колонізації, шляхом переселення селян з російських областей. Після проведення в
Росії селянської реформи 1861 р. та відміни кріпацтва приплив російського
населення до Бессарабії зменшився. У другій половині ХІХ в. основним напрямком
руху російського населення стають міста та промислові об’єкти.
Буджак, тобто Південна Бессарабія, був частиною території розселення молдаван,
на якій вони історично сформувались як етнос. Частина сучаної території
Одеської області залишається зоною етнокультурної взаємодії українського та
молдавського народів. На кордонах з Молдовою молдавани розселялись компактними
групами. В.С. Зеленчук та І.В. Табак, проаналізувавши демографічні покажчики,
стверджують, що в українсько-молдавсь
- Київ+380960830922