РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ВИНОКУРІННЯ Й ШИНКУВАННЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ – ХVІІІ
СТ. ТА ЇХ ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
2.1. Формування нових правових засад та регулятивна політика російського уряду
щодо винокуріння та шинкування
Винокуріння та шинкування стали одними зі значних соціально-економічних
чинників другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Доходи від цих промислів були чи не
найбільшими серед доходів від інших промислів, та таким чином, становили
фінансову основу більшості тогочасних господарства.
Ось чому, починаючи з середини ХVІІ ст., посилилась боротьба станів за право
займатися ґуральництвом* [* Ґуральництво – те саме, що й винокуріння. Надалі
див. Додаток А.] та право вільного шинкування. На це чутливо реагував
гетьманський уряд, активно втручаючтсь в усі процеси, пов’язані з таким
важливим для Гетьманщини джерелом фінансових надходжень. В свою чергу,
представники російської влади в Лівобережній Україні також не обходили своєю
увагою винокуріння та шинкування, як сферу стратегічних інтересів Російської
держави. Російський уряд робив усе для підпорядкування цих промислів своєму
контролю й спрямування доходів від нього на поповнення державної казни.
До середини ХVII ст. правове поле стосовно винокуріння і шинкування в Україні
визначались польськими та литовськими законодавчими актами [128
Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. – Ч. 1. – М., 1858. –
С. 13–15, 19–23; Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р. – К.,
1997. – С. 27.]. В укладанному Богданом Хмельницьким у 1654 р. договорі з
Росією, що відомий як “Статті Богдана Хмельницького” або “Березневі статті”
[129 Акти ЮЗР. – СПб., 1872. – Т. 10. – № 8. – С. 449; Яковлів А. Договір
Богдана Хмельницького з Москвою 1654 року // Ювілейний збірник на пошану акад.
Д.І.Багалія. – К., 1927. – С. 314–315; Апанович О.М. Україно-російський договір
1654 р.: Міфи і реальність. – К., 1994. – 96 с; Горобець В. Присмерк
Гетьманщини: Україна в роки Петра І. – К., 1998. – С. 45–52.],
підтверджуювалися стародавні права та вольності, дані ще за польсько–литовської
доби землевласникам “духовного и мирского чина”. Цими правами передбачалася
свобода розпоряджатися своїми землями та пожитками з них.
Землю в середині ХVІІ ст. мали переважно шляхта, козаки, старшина та монастирі
[130 Лазаревский А. Акты по истории землевладения в Малоросии (1630–1690 гг.)
// ЧИОНЛ. – К., 1890. – Кн. 4. – Отд. III. – С. 87, 94, 101, 126. ]. Відразу
після приєднання України до Росії російський уряд досить щедро наділяв останніх
землями, проте пожалування Москви існували формально, лише на папері. Реальну ж
вагу мали гетьманські універсали, якими закріплювалося право привілейованих
верств населення на землю [131 Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х
років ХVП ст. Причини і початок руїни. – К., 1998. – С. 61–62; Каманин И.М.
Материалы по истории казацкого землевладения (1494–1668 гг.) // Чтения в истор.
об–ве Нестора летописца. – К., 1894. – Кн. 8. – Отд. ІІІ. – С. 7; Грушевський
О. Гетьманські земельні універсали 1660–1670 років // Історично-географічний
збірник. – Т. 1. – К.: ВУАН, 1927. – С. 53–92.]. За даними І.Крип’якевича,
тільки за період з 1648 по 1657 рр. монастирі отримали більше 80 володінь,
шляхта близько 50, а старшина – до 20 [132 Крип’якевич І. Богдан Хмельнницький.
– Львів, 1990. – С. 258, 263, 283; Василенко Н.П. Отношение правительства к
монастырскому землевладению в Малороссии в ХVІІ и первой половине ХVІІІ в. //
ЧИОНЛ. – 1900. – Кн. 14. – Вып. 2. – Отд. 1. – С. 54–57.].
Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. земельна власність починає
зосереджуватися в руках найбагатшої частини населення, до того ж, помічається
брак землі у інших верств населення [133 Багалей Д. Генеральная опись
Малороссии. Эпизод из деятельности первого правителя Малороссии, гр.
П.А.Румянцева-Задунайского. – К., 1886. – С. 12.]. Великі землевласники дбають
про розширення своїх володінь, та про те, щоб вони не переходили до інших рук.
Шляхта правдами і неправдами скуповує земельну власність, вважаючи її запорукою
надійного фінансового майбутнього [134 Радакова Е.П. О ревизиях в Малороссии //
Труды ХІ Археологического сьезда. – Т. 2. – М., 1901. – С. 112; Лазаревский А.
Люди старой Малороссии // КС. – Т.1. – К. 1882. – С. 110–111; Божко С.
Гетьманщина. – К., 1923. – С. 55–60; Шамрай С. З Прилуцького ратушного життя
ХVІІІ в. – С. 150–156.].
Основними пожитками з землі були гарні врожаї зернових. Через брак великих
внутрішніх ринків та обмежений експорт хліба за кордон, однією з основних
галузей переробки зерна, що давала швидкі та великі прибутки, було винокуріння
[135 Курц Б.Г. Сочинения Кильбургера о русской торговле в царствование Алексея
Михайловича. – К., 1905. – С. 321.].
Оскільки земля, що давала сировину для винокуріння, зосереджувалась у руках
невеликої частини населення, то й саме винокуріння переходило до їхніх рук.
Таким чином, в умовах нерозвиненого товарно–сировинного ринку, останні могли
стати монополістами у винокурінні, на підконтрольних їм територіях [136
Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. – Ч. 1. Ремесло і
мануфактура. – К., 1959. – С. 209–212; Божко С. Гетьманщина. – Полтава, – 1923.
– С. 55–59.]. Тому, наступною, після отримання ґрунтів, турботою для
землевласників та землекористувачів стало всіма правдами і неправдами
заволодіти якомога більшою кількістю млинів та місць, для них придатних, щоб
згодом побудувати винокурні з якомога більшою кількістю казанів. Так, Зарудний
і Тетеря в своїх господарських планах дбали про те, щоб їм дозволено було млини
ставити, «і різні пожитки, які
- Київ+380960830922