РОЗДІЛ 2
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ПОЗИЦІЯ ВЧИТЕЛІВ І УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ В 1900 - 1904 рр.
2.1. Протидія вчителів суспільно-політичній
системі Російської імперії
На початку ХХ ст. суспільно-політичні відносини в Україні помітно загострились. У зв'язку з обезземеленням селянство все різкіше виявляло незадоволення своїм соціально-економічним становищем і прагнуло до його покращання. Відбувалось цілий ряд селянських повстань, які захитали підвалини самодержавного ладу. Вони доповнювались і незадоволенням певної частини вчителів і учнівської молоді тими порядками, що існували в державі.
Наприкінці ХІХ ст. в Україні нараховувалось 16789 початкових шкіл. З них міністерських - 5495, земських - 3179 [205, с. 38]. Переважну більшість початкових навчальних закладів становили церковно-парафіяльні школи, кількість яких у 1900 р. досягла 9774 [220, с. 261]. У початкових міністерських і земських навчальних закладах наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. працювало приблизно 17348 і в духовних - 18172 вчителів, що разом становило понад 35 тис. осіб. Враховуючи чисельність і вплив на місцях, вчителі початкових шкіл становили значну суспільно-політичну силу, частина якої не підтримувала панівний режим у Російській імперії.
До мережі середньої освіти відносились гімназії різних типів, яких у 1895 р. в Харківському, Одеському та Київському учбових округах нараховувалось 75 з 18837 учнями. У той же час на цій території діяло 28 реальних училищ, де навчалось 7664 реалістів [203, с. 49, 53]. Навчання у гімназіях тривало 7-8 років, а середній вік гімназистів і гімназисток старших класів становив 16-18 років, що не заважало окремим з них брати активну участь у суспільно-політичному житті держави.
На початку ХХ ст. вчительство перебувало в досить тяжкому становищі. Низька заробітна плата не задовольняла мінімальних потреб народних вчителів, а особливо тих, що працювали в сільських школах. До матеріальної скрути додавалась фактична безправність, повна залежність від училищного начальства, інспекторів та інших чиновників. Частину з них не задовольняли як матеріальне становище, політико-адміністративна залежність, так і доля українського народу, його духовності та культури. Частина вчителів добре бачила і розуміла всю пагубність антиукраїнської політики царизму й не хотіла з цим миритись. На початку ХХ ст. ці суспільно-політичні форми незадоволення досягли критичної межі й частина вчительства України почала перетворюватись в антисамодержавно налаштовану верству населення.
Особливістю вчительського руху початку ХХ ст. стала його тенденція до самоорганізації у боротьбі за професійні та загальнонародні права. Перші кроки до такої самоорганізації почались зі скликання вчительських з'їздів. Перший неофіційний Всеросійський з'їзд народних вчителів відбувся в 1896 р. у Нижньому Новгороді, який поклав початок об'єднанню вчителів у загальноімперському масштабі. Набагато ефективнішим виявився другий Всеросійський з'їзд вчителів у грудні 1902 р. - січні 1903 р. Його робота виходила за вузькі професійні межі, визначені правилами 1899р. про вчительські з'їзди, й характеризувалася підняттям гострих політичних питань. Одним з головних результатів роботи з'їзду стало рішення про створення нелегального союзу народних вчителів [243, с. 34]. Вже на першому з'їзді в 1903 р. союз заявив про свою революційну орієнтацію, мета якого полягала у поваленні самодержавства і встановленні соціалістичного ладу. На місцях почали створюватись його відділення, які розгорнули боротьбу за професійні права вчителів і революційну агітацію. Але через поліцейські переслідування союз припинив свою діяльність.
Одним з лідерів суспільно-політичного руху наприкінці ХІХ ст. стала майбутній відомий педагог С.Русова. Разом з своїм чоловіком вона ще в 1892 р. стала одним з організаторів таємного гуртка харківської інтелігенції й підтримувала "братерство тарасівців", яке ставило своїм завданням домагатись автономії України, задоволення найширших культурно-освітніх потреб українців, "політичне виховання" членів гуртка і т.п. За свою діяльність С.Русова наприкінці 1894 р. зазнала тримісячного ув'язнення, а потім була віддана на п'ять років під гласний нагляд поліції у Полтаві [221, с. 102, 109].
У Полтаві С.Русова організувала дитячий садок з дітей полтавської інтелігенції. З появою С.Русової культурно-духовне життя міста пожвавилось. В ньому брали участь і місцеві вчителі. Було створено "Гоголівський дім" з читальнею і книгарнею, де збиралась полтавська інтелігенція не тільки для проведення дозвілля, а й обговорення різних справ. Такі зібрання часто влаштовувались і на квартирі Русових. Культурне життя Полтави, згадувала пізніше С.Русова, "почало закрашуватись українським життям" [170, с. 106], що суперечило офіційному курсу царизму.
У ньому активну участь брали вчителі, студенти, лікарі, земські службовці, учні середніх навчальних закладів, частина яких стояла на радикальних позиціях. Зокрема, К.Мацієвич брав участь у роботі нелегального студентського з'їзду в Києві 1898 р., який об'єднав усі студентські громади в одну "Загальну українську безпартійну організацію" [194, с. 481]. Значний вплив на суспільно-політичну орієнтацію шкільної молоді Полтави робив учитель М.П.Орлов. Він давно займався революційною діяльністю, а в 1898 р. притягувався до судової відповідальності Воронізьким жандармським управлінням [147, арк. 2]. Революційні погляди П.М.Орлова поділяли й члени його сім'ї та деякі знайомі. Зокрема, вчителю Кадетського корпусу м. Полтави С.Г.Френкелю у першій половині 1901 р. регулярно надходила газета "Искра". Протягом травня-червня 1901р. поліція перехопила кілька її номерів [160, с. 48].
У 1901 р. в Полтаві почав діяти гурток місцевої інтелігенції соціал-демократичного спрямування. 11 листопада товариш прокурора Полтавського окружного суду, характеризував його учасників "як прихильників соціал-демократичної революційної пропаганди". До складу гуртка входили В.А.Власов, С.Ф.Тростенко, М.Г.Василевський, П.Є.Щоголєв, фельдшер
- Київ+380960830922