РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
І СТАНОВЛЕННЯ ТОВАРИСТВА “СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР”
2.1. Стан сільського господарства Галичини ІІ половини ХІХ – початку ХХ ст. як
передумова для економічної самоорганізації українських селян
На підставі першого розподілу Польщі 1772 р. Галичина потрапила під владу
Австрії. На цей час це був економічно занедбаний край. Галичина була доведена
до економічної кризи, а населення до масового зубожіння. Однак побоюючись
масових виступів народу, уряд змушений був піти на деякі поступки галичанам.
Так було, зокрема, скасоване особисте підданство селян, а урядовий указ 1782 р.
давав селянам право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, бути
вільним у виборі місця заробітку. Водночас була проведена реформа судової
системи, а з 1788 р. вводилося нове оподаткування: 70 % прибутку з праці
повинно було йти в дохід селянинові, 18 % - державі і лише 12 % - дідичеві
[296,22]. Звичайно, втілення цих заходів у життя сприяло б піднесенню добробуту
народу, зростанню зацікавленості селян у виробництві.
Однак такі вольності, названі згодом “свободою на прив’язі”, так і не принесли
селянам відчутного полегшення: будучи втягненою у війну з Наполеоном, Австрія
вимушена була прислухатися до Польщі, яка почала встановлювати на теренах
Галичини щораз більший і брутальніший наступ як на економічні, так й на
загальнокультурні та мовні права українців. Цей диктат посилювався жорстким
гнобленням селян, адже провід в економічному житті належав польській шляхті,
яка постійно, за рахунок українських селян, розширювала своє землеволодіння.
Наприклад, 1820 р., до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів
землі, 1859 р. – майже у два рази менше –
9,5 моргів, 1880 р. – лише 5,5 моргів, а в 1900 р. ще на один морг менше [312,
329]. Та й навіть власне господарство не гарантувало селянинові забезпечення
бодай мінімальних потреб його сім’ї - селяни змушені були віддавати продуктами,
грошима і працею поміщикові та державі майже весь прибуток зі своїх
господарств. Таким чином, в результаті суттєвого посилення експлуатації селяни
знову фактично ставали кріпаками [319, 105]. Тим часом завдяки полонізації
польський елемент в українських повітах лише за перших десять років ХХ ст. зріс
на 22 % [27 ,29].
Усе це гальмувало розвиток сільського господарства, негативно позначалася й на
промисловості. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою держави, суть
якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту
закордонних товарів та джерело сировини й дешевої робочої сили. Тому
закономірно, що в середині ХІХ ст. виробництво промислової продукції на душу
населення в західноукраїнських землях було в п’ять разів нижчим, ніж,
наприклад, у чеських чи німецьких областях імперії [354, 62].
Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення
інтенсифікації їхньої праці, у поєднанні з нестримною сваволею поміщиків,
зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну
реакцію селянських мас. Ця реакція, “мала досить широку ампліатуду: від
пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства
поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів
тощо)” [225,241].
У результаті загострення протиріч між селянами і панівною верхівкою, що ставали
щораз масовішими і гострішими, Австрійська імперія змушена була з кінця 40-х
рр. ХІХ ст. знову повернутися до ідей та політики радикального реформування
усього виробничого комплексу. Тим паче, що придушувати нові і нові селянські
виступи імперії давалося щораз важче [274, 31], а соціально-економічні,
національні і політичні причини мусили призвести до масових, грандіозних подій.
І вони не забарилися.
13 березня 1848 р. революційне повстання охопило Відень, Будапешт.
Національно-визвольний рух розгорівся в усій імперії, перекинувся за її межі:
“Мартова буря” 1848 р., - зазначав І.Франко, - скоро тільки зірвалася у Відні,
зараз майже зі скорістю електричного току перебігла до Галичини і викликала
вуличні демонстрації 19, 20 і 21 марта, повні нечуваного в історії Львова
запалу” [339, 529]. Абсолютизм в Австрії опинився перед загрозою [287, 62].
З метою відвернення селян від нових повстань, 22 квітня 1848 р. уряд оголосив
циркуляр про те, що з 15 травня “усі панщинні роботи і підданські данини
скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави”, тобто цим
циркуляром в Галичині майже на п’ять місяців швидше, ніж в усіх інших
провінціях імперії, “зверху” відбулося скасування панщини [268, 86]. Ця подія
на тривалий час визначила подальшу долю галицького селянства і різне її
трактування істориками та економістами.
Серед найобтяжливіших результатів реформи 1848 р. були індемнізація, сервітути
і пропінація. Індемнізація – це колишні кріпосні повинності селян, викупити які
поміщикам зобов’язувалася держава із свого бюджету, але відмовилася від цієї
обіцянки і намагалася перекласти викуп на крайові податки, тобто на народні
гроші. Зрозуміло, що ці викупні платежі лягли важким тягарем на селянське
господарство, яке до того ж фактично було позбавлене права користуватися лісами
і пасовиськами, що перейшли у власність колишніх поміщиків-кріпосників. За це
право селяни судилися з поміщиками протягом більш як 30 років, відбувши понад
30 тисяч судових процесів за сервітути, з яких селяни програли абсолютну
більшість.
Сутність пропінації полягала у монопольному праві поміщиків випускати спиртні
напої, якими споювали населення. Причому у такому масовому споюванні народу
були зацікавленні урядові чинники – адже так їм легше було
- Київ+380960830922