РОЗДІЛ 2
ЕКСТЕНСИВНЕ ЗЕМЛЕРОБСТВО: ІМПЕРАТИВ САМОВИСНАЖЕННЯ
2.1. Політична парадигма інтенсифікації
В агрополітичній концепції тоталітарної держави інтенсифікація сільськогосподарського виробництва включала пріоритет політико-економічних цінностей над природоохоронними. На озброєння ця формула була взята новим керівництвом країни у 1965 р. з тим, аби в якомога коротші строки покінчити з ганебним явищем нестачі продовольства і забезпечити нарешті населення необхідною кількістю продуктів харчування.
Березневий 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову "Про інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва на основі широкого застосування добрив, розвитку зрошення, комплексної механізації та впровадження досягнень науки і передового досвіду для найшвидшого збільшення виробництва сільськогосподарської продукції"[105, 606-608]. Нею окреслювався перелік основних напрямів розвитку землеробської галузі на близьку і середню перспективу. Практично, вона відображала загальні підходи вітчизняних політиків, господарників і науковців до розуміння інтенсифікації сільськогосподарського виробництва передусім як прямого нарощення об'ємів основних фондів, додаткових вкладень на гектар площі без врахування необхідності якісного оновлення процесу виробництва, підняття його на принципово новий технологічний рівень.
Слід зазначити, що з цього часу саме виробництво зерна починає вважатися головним критерієм оцінки темпів розвитку сільського господарства. Інтенсифікація його виробництва вже на той час включала в себе достатньо широкий набір різноманітних напрямків і засобів, реалізація яких була здатна суттєво підвищити обсяги виробництва зернових. Але в партійно-радянській інтерпретації вона була зведена до однієї "класичної" схеми ? комплексної механізації, та меліорації, яка з часом перетворилась на стійкий стереотип мислення не тільки у керівників сільського господарства, але й у самих сільських працівників. Саме завдяки їй планувалося до 1970 р. підвищити врожайність зернових в УРСР на 30%, а їх валовий збір мав сягнути 2,2 млрд. пудів [106, 4-10].
Слід зазначити, що в основі такого бачення лежало не господарсько-економічне, а політичне рішення, породжене початком закупівель зернової продукції за кордоном. Таке прямолінійно-обмежене бачення шляхів вирішення справді важливої і насущної для мільйонів радянських людей проблеми формувало хоч і добре замаскований, проте реально існуючий примітивізм мислення вищого партійного керівництва, яке продовжувало непорушно стояти на позиціях незаперечного примату адміністративно-примусових засад і принципів доби розквіту тоталітаризму найгіршого сталінського ґатунку. Звичайно ж, такі підходи не могли забезпечити ефективне використання значних грошових коштів і матеріальних ресурсів виділених для інвестування в сільське господарство. Воно потребувало принципово нових підходів до індустріалізації виробництва, які б включали систему засобів, скерованих насамперед на комплексне використання досягнень науки, впровадження якісно нової техніки та відповідали б потребам не лише пануючої форми колгоспно-радгоспного виробництва, але й задовольняли інтереси індивідуального селянського господарства.
Однак, вищому, точніше найвищому партійному керівництву, яке було переконане, що індустріалізація сільського господарства, проведена у 30-40-ві роки (трактор, комбайн) себе повністю виправдала, і не слід ревізувати вже усталені набутки, такий підхід не імпонував. Виходячи з цього ним і була вибрана формула розвитку сільського господарства, яка по суті включала в себе хоч і дещо розширений (насамперед за рахунок хімізації та дещо пізніше меліорації), однак в основі своїй все той же набір завдань, які мали забезпечити суттєве збільшення обсягів сільгоспвиробництва, передусім зерна: меліорація, хімізація, механізація.
Невдача з освоєнням цілинних земель, обумовлена все тим же механічними перенесенням в зовсім іншу природнокліматичну зону методів інтенсифікації виробництва, притаманних місцевостям з помірним кліматом, поставили зернову проблему до розряду виняткової важливості. В партійних рішеннях з'явились додаткові вимоги розширити посівні площі саме під зернові культури, вводились державні плани закупок зерна та ціни на нього, фактично визначалось: що, коли і як сіяти. Вище керівництво країни, незважаючи на те, що визначення інтенсифікації науково чітко обґрунтоване й усталене, вкладало в неї зовсім інший зміст. Світова економічна думка традиційно вбачала в інтенсифікації виробництва найбільш повне використання наявного виробничого потенціалу та якісну його зміну, впровадження нових більш ефективних технологій. Вона передбачала не лише додаткові вкладення засобів виробництва, але й максимально продумане використання наявних природнокліматичних ресурсів.
Всупереч цьому в партійну програму інтенсифікації вкладалась хибна концепція зростання, в першу чергу, об'ємів основних фондів, додаткових вкладень на гектар площі і на голову худоби без врахування потреби якісного оновлення виробництва. Вона в основі своїй була насамперед "затратною", оскільки напряму, суто механічно зв'язувала інтенсифікацію із зростанням об'ємів основних фондів, капітальних вкладень, не враховуючи при цьому фактор якісного удосконалення змісту додаткових вкладень. Повне ототожнення додаткових затрат з інтенсифікацією виправдовувало всілякі необґрунтовані видатки, потрібні і непотрібні витрати. Ці обставини не націлювали господарських керівників на більш ефективне використання ресурсів. Різнорівневі органи управління сільським господарством під приводом необхідності виконання планових завдань насамперед прикладали значні зусилля, аби "вибити" побільше капіталовкладень, матеріальних ресурсів, мало турбуючись про те, як вони будуть використані. Бажання за будь-яку ціну домогтися збільшення фондів призводило до того, що часто закуповували непотрібну техніку й обладнання. Без належного економічного обґрунтування будувались дорогі тваринницькі комплекси та інші капі