РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ
ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО ВІДДІЛУ
РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА
2.1. Український національний рух напередодні утворення Відділу
Суспільно-політична боротьба в Україні в 60-70-х роках характеризувалася наявністю різнополярних політичних сил, які умовно можна поділити на радикальні i ліберальні. Кожна з цих сил шукала найефективніших засобів боротьби проти самодержавства, залишків кріпосництва, за модернізацію суспільного життя. Боротьба селян, перші виступи робітників, демократичного студентства, практичний досвід утопічно забарвленої боротьби народників сприяли посиленню опозиційних настроїв у середовищі ліберального дворянства та інтелігенції.
В національних окраїнах Росії, в тому числі в Україні, усі форми суспільно-політичної боротьби визначали подальше посилення національно-визвольного руху. Основною формою цього руху в Україні було національне відродження.
На 40-80-ті роки XIX ст. припадає другий етап українського відродження, названий дослідниками народницьким [39, с.178] або різночинсько-народницьким [43, с.6]. Він характеризується поступовим переходом від культурництва та етнографізму до формування українських політичних ідей та партій кінця XIX- початку XX століття.
В цей час в національній свідомості українців утверджується народницька ідеологія. Справжнім представником народності постає українське селянство, яке після "національної зради" старої української еліти залишається єдиним носієм цінностей народної культури. Іншими рисами українського народництва постають культ рідної мови, усвідомлення мовної та етнічної соборності всіх українських земель, а також, ідея окремішності української історії. Одним із головних завдань тогочасного покоління українських вчених стає дослідження соціальної та побутової історії народу (селянської маси), оперте на принципах позитивізму.
Ідеологами народництва та організаторами національного українського руху були так звані "різночинці" - студенти, викладачі, письменники, актори, вчені, лікарі тощо. В своїй діяльності вони підкреслювали демократичний характер української нації, а її селянську основу вважали головним джерелом сили українського руху. Національний рух у другій половині XIX ст. був продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і надихався спадщиною Т.Шевченка.
Розгром царизмом Кирило-Мефодіївського товариства завдав важкого удару українському національно-визвольному рухові.
Культурно-просвітницька діяльність громадівців кінця 50-х - початку 60-х років XIX ст. викликала обвинувачення їх у антиросійській діяльності. Арештовувалися i відправлялися на заслання видатні українські діячі, були розігнані щойно утворені громади. Відомо, що репресії цього часу завершилися таємним розпорядженням міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкувати книжки українською мовою. Під тиском розправ з боку російського уряду чимало українців відійшли від національно-визвольного руху, інші приховували свої національні переконання, а деякі переходили в стан "москвофілів".
В цих умовах само собою постало питання, що важливіше для українського національно-визвольного руху - підготовка до народного повстання, як це робили народники, чи плідна праця на ниві науки, освіти i культури, спрямована на відродження духовних засад українства, піднесення національної самосвідомості. Кращі представники національно свідомої інтелігенції, як відомо, обрали останнє. Вони мусили пристосовуватися до нових реалій пореформенного життя в Росії та сформувати відповідну ідеологію українського руху в умовах активного наступу царизму в національному питанні. Ідейним підгрунтям їх діяльності стало звернення до "віри предків", до поняття "народ", при чому останній цілковито ототожнювався з селянством, масова частка якого в українському населенні становила не менше 75%. Романтизм та ідеалізація козацької доби поступилася місцем погляду на українське минуле як на низку стихійних народних рухів у боротьбі за землю та свободу. В умовах репресій i переслідування громадівці щиро вірили, що українському національно-визвольному відродженню можна найкраще слугувати шляхом наукової та культурно-освітньої роботи, а тому докладали усі зусилля для обгрунтування мовної та етнічної єдності українських земель, культурної, а, згодом, i політичної соборності українців.
Сучасний канадський дослідник П.Магочій, відмічаючи бездержавне існування українців у складі Російської та Австрійської імперій, вказує на значну роль інтелігенції в процесі українського національного відродження [41, с.101]. Він характеризує період 1840-1900-х років національного українського відродження "організаційною стадією, коли закладаються культурні організації (читальні, театри, бібліотеки, музеї, національні доми тощо), школи й видання для поширення знання про національну спадщину, яку вже зібрано або яка далі збирається"[41, с.101]. На думку вченого, діяльність української інтелігенції на цій ниві слід розглядати з урахуванням принципів ієрархії численних відданостей та взаємовиключних свідомостей [41, с.102].
У кінці 50-х років у Києві оформилась українська Громада, членами якої були переважно студенти Київського університету ім. св. Володимира [49, с.178].
У складі Громади були i колишні кирило-мефодіївці, i хлопомани - В.Антонович, М. Драгоманов, Б. Познанський, М. Зібер, П. Чубинський, І.Касьяненко та інші. Всього Київська громада нараховувала близько трьохсот учасників [49, с.181]. Поступово мережа громад охопила інші міста України: Чернігів, Полтаву, Харків, Одесу.
Консолідації громадівців сприяв літературно-науковий часопис "Основа", який виходив у Петербурзі у 1861-1862 роках. Редактори "Основи" М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський спрямовували часопис на висвітлення українського національного питання. Полемізуючи з російською, польською, єврейською шовіністичною пресою, провідні автори "Основи" обстоювали необхідність розвитку української культури, пропонували створити в Україні широк