Розділ 2
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.
2.1. Соціально-політичні умови розвитку козацтва в першій половині XVII ст.
В вітчизняній історіографії встановлено, що наприкінці XV-XVI ст. в Україні
склалося надзвичайно скрутне становище для життя населення, для його існування.
На той час спостерігалося посилення тиску польської і литовської шляхти у всіх
сферах суспільного життя. В соціально-економічній сфері – практично повне
покріпачення українського селянства, використання природних багатств і родючих
земель України, як сировинного придатку для метрополії – шляхетської Польщі. В
суспільно-політичному житті – вироблення таких законів Речі Посполитої, що
підпорядковували українське населення польським магнатам на кшталт Струсів,
Конецпольських, Казановських та інших, які полонили Україну. Закони відстоювали
їхні права.
В релігійно-духовному аспекті – процес полонізації культурного буття
православних українців, примусове утвердження офіційного вживання польської
мови (зокрема, ведення на ній документації), що, фактично, позбавляло
представників місцевого населення доступу до державних установ. При цьому
надзвичайно гостро постало питання насильного покатоличення.
Становище українського народу погіршилося особливо після Люблінської унії 1569
р., у результаті якої об`єдналися Польща й Велике князівство Литовське.
Створивши багатонаціональну державу – Річ Посполиту, польські магнати за
порівняно короткий час приєднали частину східнослов`янських територій й
поширили колонізацію на Лівобережжі й Правобережжі. Розпочався процес руйнації
української державності і національної ідеї, носієм яких була в системі
литовських державних структур українська шляхта [231, с. 122; 233, с. 48–56].
Вже у 80-х роках XVI ст., на Волині міцно осіли представники польських
магнатських родів: Понятовські, Жолкевські, Бучацькі та ін. [231, с. 123].
Услід за ними на Україні розселялося католицьке духовенство та дрібна польська
шляхта, яка орендувала у магнатів землі, або ж наймалася до них на службу й
також пригнічувала корінних жителів. Власники великих латифундій доводили
експлуатацію до небачених раніше розмірів, щоразу вигадуючи нові побори й
повинності [233, с. 63-65].
Таке становище викликало значний опір місцевого населення, яке здійснювало
бунти та підпали панських маєтків або ж мусило тікати на ще неосвоєні землі, де
не існувало панського гніту. Такою була частина території середньої
Наддніпрянщини, де тривалий час населення залишалося порівняно вільним.
Крім того, український народ зазнавав агресії і з боку мусульманського світу.
Об’єднання мусульманських держав під владою Туреччини призвело до різкого
посилення їхньої експансії на християнські країни і насамперед, на землі
України. З цього приводу М.Грушевський зазначив: „Русь уся спустошена огнем і
мечем,... земля... татарським наїздом обернена в попіл; велика маса людей і
худоби забрана; скрізь мало хто лишився, спромігшись сховатися в якихось ліпше
захищених місцях або фортецях” [87, с. 188] [1 Грушевський М.С. Ілюстрована
історія України / Репринт. відтворення вид. 1913 р. –К.: ІСЕ-Україна, 1990. –
С. 188.].
Про активізацію нападів з боку кримських татар знаходимо відомості в
українських літописах С.Величка, Г.Грабянки та Ф.Софоновича [147; 144; 209], в
описах сучасників раннього нового часу М.Бєльського, М.Литвина, Е.Лясоти, Г.-Л.
де Боплана та ін.[1; 146; 150; 65]. Так, згідно їхніх повідомлень, кількість
грабіжницьких нападів з боку мусульманських нападників на українські землі рік
у рік зростала. Якщо у другій половині XV ст. відбулося всього два масивні
напади (угнано понад 28 тис. осіб), а в першій половині XVI ст. – три (полонено
понад 55 тис. осіб), то вже у другій половині XVI ст. число їх зросло до
чотирьох, а кількість угнаних перевищила 65 тис. осіб [147, с. 52–57].
Польсько-литовська влада не могла, а з часом і не бажала захищати жителів
України від турецько-татарських загарбників. Вона скоріше намагалася „не
помічати” грабіжницьких нападів, аби не викликати агресію на себе. Українське
суспільство фактично залишалося сам на сам з супротивником. Таку політику
викривав в XVI ст. український латиномовний письменник С.Оріховський. Він
докоряв польсько-литовським правлячим колам, магнатам і шляхті, які не вміли і
не хотіли захищати підвладні їм „руські землі”, прагнучи лише до примноження
своїх маєтностей і прибутків. Ці звинувачення С.Оріховський викладав у своїх
зверненнях до польських королів Сигізмунда І і Сигізмунда ІІ Августа: „Та доки
ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине! Цього без сліз і
розповісти не можливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста
попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до
полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок
збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов`язано і забрано разом з реманентом і
худобою, без чого жодна сільська праця неможлива” [169, с. 115] [2 Оріховський
С. Напучення. // Українська література в XIV-XVI ст. – К., 1988. – С. 115.].
Потрібної допомоги українське населення не отримувало і від інших сусідніх
країн, зокрема Росії. Слід зазначити, що вони здебільшого переймалися власними
проблемами, а у зовнішній політиці нерідко використовували українців на
вигідних для себе умовах [233, с. 307].
Ще більше ускладнилася ситуація на українських землях, коли завершилося
спорудження Московською державою на початку XVII ст. Білгородської оборонної
лінії, яка мала б захищати від турецько-татарських загарбників прикордонні
землі. Ця безперервна лінія, довжиною понад 300 верст, з центром у Б
- Київ+380960830922