Ви є тут

Знать Південної Волині на схилі середніх віків: Історико-генеалогічне та історико-географічне дослідження

Автор: 
Собчук Володимир Дмитрович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2003
Артикул:
0403U000044
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ЗЕМЕЛЬНА ПОЛІТИКА ВЕЛИКИХ КНЯЗІВ ЛИТОВСЬКИХ
НА ПІВДНІ ВОЛИНІ
2.1. Перехід Південної Волині під владу литовських князів. Формування території
Кременецького повіту
Станом на кінець 60-х рр. XVI ст. Кременецький повіт охоплював верхів’я річок
Стиру, Горині, Серету, Збруча, Случі та Бужка. У другій половині X ст.
окреслені тут простори, належні перед тим літописним племінним князівствам
волинян, тиверців і древлян [168. – C. 94 – 106, 127 – 128], влилися в державу
Рюриковичів. У результаті розпаду Русі на окремі князівства територія
майбутнього повіту опинилася на стику Волинської, Галицької і Київської земель
[136. – Карта между с. 80 – 81; 156. – Карта между с. 64 – 65, 136 – 137; 185.
– С. 116 – 117, 123 – 126; 186. – С. 112, 117]. На кінець XII ст. волинські
Мономаховичі витіснили київського князя з Погорини, а внаслідок переходу до
Романа Мстиславича в 1199 р. галицького стола в руки останнього потрапили також
належні попереднім його володарям землі у верхів’ях Серету й Збруча. У другій
третині XIII ст. в південно-східній частині регіону, у верхів’ях Случі й
Південного Бугу, заявило про себе окреме політичне утворення, відоме під назвою
Болохівська земля, господарі якого постійно конфліктували з Романовичами [90;
107; 118; 119. – C. 44 – 46; 121; 122; 123; 167; 183].
Навала монголів витворила на території, що нас цікавить, нову демографічну й
політико-адміністративну ситуацію. Частина старих округ, зокрема, навколо
городів у верхів’ї Горині – Полоного, Кам’янця, Ізяславля, Гнойниці, Тихомля,
унаслідок розгрому їхніх центрів і відходу мешканців у спокійніші райони
припинила, мабуть, існування, а населення верхів’їв Случі, Південного Бугу,
Збруча й Гнізної опинилося під безпосереднім контролем Золотої Орди. На кінець
XIII ст. влада Романовичів у південно-східному напрямі доходила, очевидно, лише
до Горині. Не випадково саме на Горині в 1387 р. Мстислав Данилович зустрічав
військо хана Телебуги, що прямувало на Польщу [57 / 35]. На початку наступного
століття галицько-волинські князі могли скористатися спалахом усередині Золотої
Орди боротьби за владу й на деякий час посунути тут свої кордони, але успіх їх
мав бути дуже короткочасним. Невдовзі ординці відновили свої позиції [194. –
C. 15 – 23].
На середину XIV ст. залежні від Золотої Орди простори між Дністром і Дніпром
склалися в окрему область під назвою Подільська земля. “Отчичами и дедичами”
її, за повідомленням літописної “Повісті про Поділля”, були князі татарського
походження, “а от них заведали атамани, и боискаки, приеждаючи, от тых атаманов
имовали с Подольскои земли дан” [57 / 35. – C. 66, 74]. У привілеї 1395 р.
Спиткові з Мельштина на ленне володіння частиною Поділля, на цей час уже
звільненого з-під влади татар, крім наданих реципієнту Кам’янця, Смотрича,
Скали, Червоногорода й Бакоти, Ягайло називає також розташовані північніше
округи городів Теребовль, Стінка, Межибоже, Божський і Вінниця, що теж є
подільськими, але залишаються в безпосередньому віданні короля [66 / 1. –
S. 19], а Ядвіга в окремому листі додає ще сюди Черкаси й Звенигород [317. –
S. 11]. Джерела середини XVI – початку XVII ст. дають підстави відсунути межі
Подільської землі далі на північ, оскільки відносять до Поділля володіння
князів Збаразьких в околицях Збаража [14 / 38. – Л. 7, 76] та волості князів
Острозьких у верхів’ях Случі від Базалії до Любартова включно [141. – C. 40 –
41]. Таке означення цих територій залишилося, гадаємо, як пережиток із часу,
коли вони перебували в зоні досяжності баскаків.
Перебуваючи в складі підвладного ординцям Поділля, Болохівська земля повинна
була зберегти певну цілісність і відособленість. Свідченням тривалого існування
її як окремої територіальної одиниці є глибока закарбованість у пам’яті назви
Болохово, що вживалася щодо просторів за р. Горинь у басейні її притоки Жерді
та на південний схід від Збаража навіть у середині XVI ст. [123. – C. 11 –
13].
Загибель у 1340 р. Болеслава-Юрія Тройденовича стала, як відомо, сигналом до
відкритої збройної боротьби за галицько-волинські землі між Польщею, Угорщиною,
Литвою та Золотою Ордою, що затягнулася майже на півстоліття. У результаті
походу Казимира III на Гедиміновичів, здійсненого наприкінці літа 1352 р.,
з’явився польсько-литовський договір про перемир’я між сторонами строком на два
з половиною роки, який проливає деяке світло на територіальну приналежність
частини досліджуваного нами регіону. За цим актом, Львівська земля “исполна”
належить польському королю, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська й
Берестейська землі “исполна жь” залишаються за литовцями, а Кременець під час
перемир’я повинен був тримати Юрій Наримунтович, але під подвійним
верховенством – “от князей литовьских и от короля” – і без права зводити тут
оборонні споруди [42. – C. 29 – 32].
“А коли мир станеть, – відзначалося далі, – Юрью князю города лишитися”, – але
хто мав перебрати його до своїх рук, не уточнялося [42. – C. 30]. Як складалася
доля Кременця з навколишньою округою після закінчення визначеного договором
строку, аж до середини наступного десятиліття джерела мовчать. Правда, в одному
з листів Казимира III, датованому в Судимирі 25 липня начебто 1361 р., серед
свідків згадується кременецький воєвода пан Лесота [42. – C. 36], що мало б
означати приналежність города в цей час полякам, але склад свідків та
ітінерарій короля показують, що документ з’явився не раніше 1366 р. [262. –
S. 224. – 225, przyp. 2].
Великий похід Казимира III на Гедиміновичів, здійснений у 1366 р., завершився
двома новими договорами. Один із них – між королем і Гедиміновичами на чолі з
Ольгердом – перерозподіляє Волинь і обумовлює наступні