розділ 2.2.]. Для того, щоб змусити Алексія
співпрацювати з органами ДПУ щодо нього розпочали кримінальну справу, яку після
відповідної «розробки» передали до Одеського губернського революційного
трибуналу. 11 вересня перед судом (воєнне відділення?!) постав увесь колишній
склад духовної консисторії періоду 1919-1921 рр.: єпископ Алексій (Баженов) –
голова єпархіальної ради та члени: протоієрей Бєлявський, священик Вадим
Дубіневич і громадянин Даніїл Спаський. Усі вони обвинувачувалися у саботажі,
який виразився у систематичному невиконанні декретів радянської влади по
відокремленню церкви від держави, які категорично забороняли виконання
шлюборозлучних справ і пов’язаних з ними судово-розшукових формальностей
(стягування збору, допит свідків, привід їх до присяги, виклик за повістками і
т.д.), й ігнорувавших акти цивільного розлучення [70]. При цьому, надалі суд
змінює формулювання обвинувачення, звинувативши усіх підсудних у
контрреволюції (?!) [71].
На п’ятий день судового засідання, після допиту свідків суд вирішує притягнути
до відповідальності і єпископа Феодосія по обвинуваченню у
контрреволюції [72].
Можна припустити, що можливо саме на цьому етапі (5-6 день судового засідання)
єпископ Алексій згодився співпрацювати з органами ДПУ. Про це свідчить і зміна
ставлення до єпископа Алексія з боку газети «Известия»: «Архієпископ Феодосій –
дволикий та двоєдушний чорносотенець…, [а] єдиний вогник у цьому болоті –
єпископ Алексій. Єдина людина – і та напівжива, отруєна чадом найглибшої ріки
проти самої себе» [73].
На шостий день засідання головна увага суду була зосереджена на з’ясуванні
ставлення підсудних до «Живої Церкви», хоча ніякого відношення до самої справи
вона не мала, що свідчить про те, що радянські органи через губревтрибунал
вирішили змусити підсудних, і насамперед єпископа Алексія, визнати «Живу
Церкву» і взагалі необхідність обновленської програми реформ у РПЦ.
У своїх відповідях Алексій сказав саме те, що, ймовірно, вимагали від нього
органи ДПУ: «Я визнаю необхідність у «Живій Церкві». Цей рух викликаний
невдоволенням у тій частині духовенства, яка, зустрівши реформи церкви після
революції переконалася, що вони в життя не проводяться й усі залишаються на
папері. Останнім часом невдоволення це росло. Особливо невдоволення виразилося
в момент вилучення церковних цінностей. Певна група духовенства зажадала
усунення патріарха, і він був відкликаний. Церква стала керуватися на
колегіальних началах. От з цього часу і виникає питання про «Живу Церкву».
Програма її – скликання собору, але з тим, що намічені реформи підлягають
проведенню в життя негайно, до його скликання. У програму цю входить також і
умова можливості контакту церкви з радянською владою (виділення наше. –
О.Б.)».
Надалі єпископ Алексій продовжував: «Повинен сказати, що в цьому пункті я трохи
розходжуся з прихильниками «Живої Церкви». Я вважаю, що проведення реформи
церкви до скликання собору неможливо. Інші ж відносяться до цього питання
інакше».
Надалі єпископ відповідає на питання суду:
«- А чому ви не взяли на себе ініціативу заснувати в Одесі «Живу церкву»?
- Я був позбавлений права ініціативи за своїм положенням, тому що я перебуваю в
підпорядкуванні. Крім того, я не маю достатньої інформації з цього питання.
- Але Ви припускаєте, по з'ясуванні умов, взяти участь у ній?
- Безсумнівно. Я думаю, що питання про організації в Одесі «Живої Церкви» днями
з'ясується.
- Які реформи церкви в даний момент необхідні?
- Необхідно, насамперед, щоб намічені собором у 1917 р. реформи були проведені
в життя, і головним чином, щоб миряни брали активну і особисту участь у житті
церкви, …скорочення богослужіння, залучення мирян у процес моління, зменшення
кількості іконостасів і наближення священиків до народу» [74].
Результатом такої поведінки на суді з боку єпископа Алексія вирок був на його
користь: «З погляду соціальної небезпеки підсудних трибунал визнає безумовно
небезпечними для даних умов гуртожитку і потребуючої ізоляції від суспільства
на певний час Бєлявського і Дубіневича, у відношенні ж Баженова, з огляду на
визнання їм своєї провини і заявлену ним готовність загладити свої вчинки
напрямком своєї діяльності (виділення наше. Треба читати: згоду на підтримку
«Живої церкви» - О.Б.) надалі до освіти народних мас і вигнання неуцтва, -
ухвалили піддати громадським примусовим роботам без строгої ізоляції
Бєлявського на 3 роки, Баженова на 2 роки і Дубіневича на півтора роки, причому
покарання стосовно Баженова за зазначеними вище мотивами вважати умовним і
належним до приведення у виконання на випадок здійснення ним тотожного або
однорідного злочину протягом трьох років» [75].
Після завершення судового процесу 30 вересня 1922 р. на засіданні «Комісії по
боротьбі з антирадянськими партіями» представник Одеського ДПУ повідомляв, що
пост єпископа має бажання зайняти єпископ Алексій, але він «запеклий противник
«Живої Церкви», тому що «публічно заявив, що йти проти канонічних прав не
бажає» і тому можна згодитися на кандидатуру єпископа Алексія з тим, щоб «через
тиждень його скинути». На цю пропозицію згодився і секретар Одеського губкому
Одінцов, вказавши, що «кандидатура Алексія, як кар’єриста, допустима», на що
«Трійка» вирішила «визнати допустимим кандидатуру Алексія» [76].
Отже, замість архієпископа Феодосія (Феодосієва), проти якого, не дивлячись на
рішення губревтрибуналу, було вирішено «зараз не вчиняти чистку… і не вести
проти Феодосія ніякої кампанії» [77], на чолі Одеської єпархії опинився єпископ
Алексій (Баженов).
У Балті – місці перебування вікаріального єпископа Подільської єпархії Герасима
(Строганова)*
[*
- Київ+380960830922