РОЗДІЛ 2
СТВОРЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ ГРОМАДСЬКОЇ БЛАГОДІЙНОСТІ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІЛАНТРОПІЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЗАГАЛЬНОГО ТИПУ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В 1861 - 1917 рр.
2.1. Передумови та зміст державної політики щодо філантропії
На превеликий жаль, тепер більша частина нашого суспільства потребує соціального захисту, який держава неспроможна надати. Це частково можуть зробити громадські об'єднання, тим більше, що позитивне вирішення подібних питань мало місце в дореволюційних благодійних товариствах.
Як ми вже зазначали, благодійні об'єднання - це недержавні громадські організації, головна мета діяльності яких - благодійність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб. Політичні цілі такі організації не переслідували.
Гуманність суспільних відносин, одним із проявів яких є благодійність у різних формах допомоги нужденним членам суспільства, визначається не тільки рівнем суспільного виробництва та його багатством, але також рівнем громадської свідомості і культури суспільства. Ось чому, на наш погляд, піднесення благодійності на рубежі XVIII - XIX ст. пов'язане не тільки з розвитком виробничих сил і зміцненням матеріальної бази суспільства, але також з новими аспектами, що народилися в громадській свідомості під впливом європейського просвітництва. Витоки цього піднесення благодійності обумовлені зміною гедоністських нахилів суспільства на нові громадські духовні цінності. Це виявилося в загостреному почутті громадянства, в ідеї державності, що охопила всі прошарки населення, у престижності ідеї суспільної користі.
Соціальна допомога нужденним у дореволюційній Росії була багатоукладною. Разом з державним піклуванням існували численні громадські, станові і приватні благодійні організації та заклади. Матеріальну основу практично всіх форм благодійності переважно складала приватна. Приватний благодійник ніс у справу громадського піклування не тільки матеріальні кошти, а й духовність та людинолюбність, яких завжди не вистачало казенній державній системі.
Населення Російської імперії поділялося законодавчо на такі окремі стани: дворяни, міщани, купці, селяни та ін. Бажаючи піднести соціальну активність різних прошарків населення, уряд у 1775 р. видав "Міське положення". Згідно з цим документом, кожний стан повинен був турбуватися про організацію допомоги своїм непрацездатним членам. Але потреби в соціальній допомозі нужденним і можливості їх задоволення в кожному стані були різні. Найнижчі у дореволюційній ієрархії прошарки населення - ремісники, сезонні робітники на промислах, селяни - найбільше потерпали від усіляких соціальних потрясінь та стихійних катаклізмів, однак саме вони мали мінімальні можливості організовувати в рамках свого стану соціальну допомогу. В той же час у 1896 р. купецтво витратило на громадську опіку близько 1123000 крб., а численний прошарок міщан використовував на ці ж цілі 258673 крб., тобто у чотири рази менше купців. Ще більш масова громадська організація ремісників виділяла на піклування про нужденних свого стану лише 170620 крб. [4.303, с.202].
Це становище вдавалося дещо виправити за рахунок морально-християнського принципу допомоги ближньому. Відповідно до нього купецтво, маючи більші порівняно з іншими станами матеріальні кошти, не обмежувало свої доброчинні наміри становими рамками. Більшість створених купцями благодійних закладів приймала всіх нужденних незалежно від соціального походження та віросповідання.
Будь-яка громадська діяльність, у тому числі і участь у різних філантропічних організаціях, вважалася державною справою і підтримувалася владою. Благодійників у Російській імперії заохочували присвоєнням звань, титулів, нагородженням орденами, знаками та ін. У країні існувала складна і досить ефективна система громадських і урядових засобів заохочення благодійних вчинків. Чини і ордени надавалися як відзнака за значний благодійний внесок до певної галузі громадського життя. Так, у статуті нагородження орденом Святої Анни було написано: "Якщо купець побудує на свої кошти лікарню не менше, ніж на 20 ліжок, і забезпечить її засобами до існування, через рік має право бути представленим до нагороди" [4.328, с.12]. Кожному чину відповідали ордени відповідного ступеня. Наприкінці XIX cт. в Росії було 27 жалуваних нагород: 12 чинів та 15 орденів [4.380, с.93].
Стимулюючи громадську доброчинність, сам уряд вкладав до цієї справи мізерні кошти. Так, у 1900 р. держава виділила лише 465 тис. крб. на облаштування технічних і ремісничих училищ, на допомогу студентам дев'яти університетів (майже 20 тис. чол.), на боротьбу з різними епідеміями, на утримання п'яти найбільших музеїв імперії та на допомогу закладам громадської опіки [4.297, с.13]. Це складало 0,026 % суми витрат державного бюджету (1757387 тис. крб.). Наведені дані підтверджують: царський уряд майже зовсім не турбувався про соціальний захист населення. Саме тому в таких умовах на Півдні України, як і по всій Російській імперії, зростало значення громадської благодійності, яка поєднувалася в переважної більшості населення з релігійністю. Не останню роль у громадській філантропії відігравав елемент престижу - людина, що займалася благодійністю, немовби залучалася до вищих станів суспільства [4.340, с.121]. Іноді за особливі заслуги благодійник отримував спадкове дворянство, що було на той час найвищою формою заохочення. Однак це було дуже рідкісним явищем, тому що дворянські права можна було отримати тільки за значний внесок у справу доброчинності [4.340, с.121].
В Україні явище благодійності існувало ще в часи Київської Русі. Воно базувалося на засадах християнської моралі, яка пізніше стала основою української філантропії. А до перших громадських благодійних товариств слід віднести братства, які діяли у XV - XVIII ст. Одним із головних напрямків їх роботи була допомога нужденним. У цей же історичний період по всій території України (в містах, селищах та при монастирях) були розповсюджені шпиталі, при церквах - лікарні для бідних. Взагалі ж саме до