РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я У ПОШУКАХ ШЛЯХІВ ВИЖИВАННЯ В АТЕЇСТИЧНІЙ
ДЕРЖАВІ
2.1. Антирелігійна політика і практика більшовиків як складова ідеології
соціалістичного будівництва
В той час, коли в Україні точилася боротьба за власну державність,
петроградське жовтневе повстання більшовиків та падіння Тимчасового уряду
розпочали нову епоху в державно-церковних відносинах. Політика держави щодо
православної церкви визначалась партійними інтересами, політичними амбіціями
партійно-державного апарату. З перших днів нова влада впевнено дотримувалась
концептуальних ідей виробленої більшовицькою партією церковної політики.
Головним ідеологом комунізму та його складової – атеїзму – був К. Маркс. В
одному із своїх творів – “Комунізм газети Rheinischer Beobachter” він спробував
розкрити сутність соціальних принципів християнства, які, на його думку,
полягали у захисті основ існування класового суспільства. К. Маркс відмічав,
що, на відміну від інших течій у християнстві, православ’я відзначалося злиттям
церкви з державою, а в Росії взагалі перетворилося на зброю та контроль держави
в усіх галузях суспільного життя [412, 25].
Ґрунтовні ідеї К. Маркса розвинув далі його послідовник, лідер та ідеолог
Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) В.І. Ленін, який, зокрема,
дав визначення релігії, як одного з видів духовного гніту народу. Виходячи з
того, що атеїзм був складовою матеріалізму й однією з основних засад
комуністичної ідеології, він вважав, що кожний марксист повинен бути ворогом
релігії, і зазначав: “Ми повинні боротися з релігією. Це – азбука всього
матеріалізму, а, отже, і марксизму” [228, 418].
Чітко окреслений вождем революції партійний курс щодо релігії та церкви перш за
все мав на меті повне визволення народних мас від релігії, обмеження, а згодом
і повну ліквідацію церкви як ідеологічного супротивника, непотрібного в
майбутньому атеїстичному радянському суспільстві. Боротьба за першість у
духовному житті країни, на думку відомого українського громадського діяча В.
Липинського, була головним збудником непримиримості обох сторін. Він
стверджував, що більшовики “не визнають поруч своєї влади світської, такої
влади духовної, яка би не підлягала вповні владі світській і яка би своїм
авторитетом духовним владу світську обмежила і контролювала. Тому їхня державна
влада світська єсть разом з тим найвищою владою духовною… І коли якась церква,
якась релігія в їхній державі не хоче бачити в них найвищої влади духовної,
вони її винищують, або обмежують, яко мога її права” [403, 10].
Політика нової влади полягала у ворожому ставленні до церкви, як одного із
стовпів колишньої Російської імперії, знаряддя класового панування буржуазії та
носія “опіуму для народу”. Надання класового характеру боротьбі з церквою
автоматично зараховувало духовенство до ворожих радянській владі елементів –
“класових ворогів”. У результаті в державі поступово утверджувалася думка про
те, що релігія відімре із зникненням класового характеру суспільства [382,
226]. Ворожу, а іноді й зовсім непримириму позицію до релігії та церкви займали
провідні діячі комуністичної партії. Так, В.І. Ленін вважав, що боротьбу з
релігією необхідно “поставити в зв’язок з конкретною практикою класового руху,
спрямованого на усунення соціальних коренів релігії” [228, 292]; І.І.
Скворцов-Степанов одне з найголовніших завдань атеїстів вбачав у викритті
релігії як “знаряддя класового панування” [262, 486]; П.А. Красиков
переконував, що “церква є плоть від плоті й кость від кості поміщицького та
буржуазного ладу... вся влада, все її панування тісно пов’язані з поверненням
капіталізму та поміщика” [221, 189] та ін.
Здійснення політичної лінії партії в галузі релігії було покладено на державні
органи влади, внаслідок чого наступ на церкву набув загальнодержавного
спрямування – створювалося антирелігійне законодавство; урізноманітнилися
методи атеїстичної роботи; відбувалися гоніння на церкву та її служителів аж до
репресивних заходів тощо. Проведення в життя атеїстичного курсу радянської
влади з самого початку відбувалося з великими труднощами, бо релігія глибоко
вкоренилася у свідомість та побут людей. Це добре усвідомлювало нове політичне
керівництво держави закликаючи вести боротьбу з “релігійним дурманом”
продумано, виважено, без застосування сили, переважно шляхом активної
атеїстичної пропаганди [228, 265].
Втіленню в життя антицерковних гасел більшовиків сприяла ціла низка чинників,
зокрема, кризові явища, що охопили Російську православну церкву (РПЦ) на
початку ХХ ст., необхідність внутрішньоцерковних реформ, відсутність єдності в
самій церкві, відрив від парафіян, що призвело до суттєвого падіння авторитету
церкви в народі, й тим самим унеможливило її претензії на першість у
консолідуючих процесах. Один із лідерів обновленського руху – священик
Введенський на Всеросійському Священному соборі у Москві в жовтні 1925 р.,
говорячи про необхідність церковного реформування, відзначив внутрішній розлад
православної церкви у дореволюційний період, безрелігійність інтелігенції,
занепад християнства через “забвение церковью своего истинного назначения”
[204].
Напередодні революційних подій 1917 р. в Україні РПЦ не стояла на позиціях
повного заперечення соціалізму і частина священнослужителів не відкидала ідеї
“християнського соціалізму” – органічного поєднання християнства з ідеєю
соціальної справедливості. Вона зберігала пріоритет у багатьох галузях:
суспільної моралі, побутової культури, народної освіти та сімейних відносин.
Натомість поширення атеїстичного світогляду гальмувало пр
- Київ+380960830922