РОЗДІЛ 2
Становлення та еволюція податкових функцій владних інститутів
2.1 Імперські установи: структура та повноваження у сфері оподаткування
У кінці XVIII – середині ХІХ ст. у Російській імперії не існувало спеціальних
податкових органів, а систему органів реалізації податкової політики формували
декілька досить розгалужених структур, які контролювали й забезпечували
податкові надходження до державної скарбниці та місцевих кошторисів. Усі ці
інституції за своїм функціональним призначенням та підпорядкуванням поділялися
на дві великі групи – урядові й самоврядні. До центральних податкових органів
Російської імперії на період до введення міністерської системи управління
належали декілька колегій, а після 1802 р. міністерства фінансів, внутрішніх
справ, поліції (1810–1819 рр.) та державних маєтностей (з грудня 1837 р.). На
місцевому рівні податковими платежами займалися генерал-губернатори,
губернатори, губернські правління, митні органи, казенні палати, палати й
управління державних маєтностей, земські й міські поліції та представницькі
органи. Враховуючи, що повноваження генерал-губернаторів в Україні, у тому
числі й фіскальні, детально досліджені й описані В. Шандрою [1048], ми не
будемо окремо зупинятися на цій проблемі.
Після уніфікації адміністративно-територіального устрою українських земель
відповідно до російських у 70–80-х роках XVIII ст. ключовою фігурою на місцях
стає губернатор. Вони несли особисту відповідальність за своєчасне надходження
податей і ліквідацію недоїмок – від успіхів чи невдач на цьому поприщі залежало
службове благополуччя цих чиновників. Так, зокрема, коли до
Слобідсько-Української губернії було приєднано 4 повіти Новоросійської губернії
і 6 повітів Воронезької, котрі мали значні податкові заборгованості,
слобідсько-український губернатор у рапорті до Сенату (1797 р.) детально
вказував на недоїмки приєднаних територій, а, отже, прорахунки їх попереднього
керівництва, хвилюючись, щоб кількість нестягнутих коштів “не причтено было на
счёт моего нерадения, долгом посему правительствующему сенату донес о числе сей
недоимки о скорейшем взыскании оной и под с моей стороны прилагаемые ныне
старания” [7, арк.3].
Травневим 1811 р. маніфестом Олександра І губернатори зобов’язувалися надавати
міністру фінансів щомісячні відомості про вжиті заходи для стягнення недоїмок.
Особиста відповідальність губернаторів за реалізацію податкової політики
держави стосувалася й місцевих податей, зборів і повинностей, адже саме на цих
чиновників покладався обов’язок подавати на затвердження до вищестоящих
структур кошториси й розкладки земських повинностей. Щоправда, не всі
губернатори сумлінно направляли міністру фінансів кошториси земських
повинностей. Тоді останній звертався з відношенням до міністра внутрішніх справ
(поліції), а він, у свою чергу, зобов’язував несумлінного чиновника виконати
свій обов’язок. Так, наприклад, міністр поліції О. Балашов у липні 1816 р.
указував полтавському губернатору П. Тутолміну, що міністр фінансів О. Гур’єв у
відношенні до нього вказував, що він не мав “действующей ныне сметы и разкладки
земским денежным повинностям по некоторым губерниям, в том числе и по
Полтавской, просить предписания моего кому следует, дабы по принятому правилу
помянутая смета и раскладка чрез министерство полиции немедленно были к нему
доставлены. В следствие сего я поручаю вашему превосходительству требуемую г.
министром финансов смету и раскладку великим повинностям по Полтавской губернии
доставить ко мне двойным числом без замедления. В положении о раскладке должно
объяснить, на какое время она сделана и при том обозначить по именам депутатов
таковую раскладку чинивших” [116, арк.400-400 зв.].
У місцевостях, де існував інститут військових губернаторів, контроль за вчасною
сплатою податей покладався й на останніх, а вони, в свою чергу, звітували про
це генерал-губернаторам, міністру фінансів та імператору [156, арк.1-2]. У
серпні 1824 р. Сенат, за поданням міністра фінансів, приймає указ згідно з яким
губернатори зобов’язувалися подавати ці документи за вісім місяців до настання
нового фінансового року губерній, а за порушення цього строку з наступного 1825
р. на них будуть накладатися грошові штрафи [299, с.479]. А в травні 1827 р.
Сенат наголошує губернаторам, “дабы за действиями градских дум, относительно
сбора и употребления городских доходов и за исправностию в производстве вообще
по сей части дел, имели неослабный по обязанности их надзор” [315, с.439]. У
звітах цивільних губернаторів були обов’язковим пункти про стягнення податей та
недоїмок і детальні відомості до них. Так, наприклад, київський губернатор О.О.
Корнілов указував у п.36–37 свого звіту про те, що губернське “начальство
употребило все меры к скорейшему производству дел в губернии и о том равно и о
взыскании податей и прочих повинностей непреставало чинить побуждения, в
следствии коих весьма малая часть осталась оных к 1834 году в недоимке, причём
прилагается ведомость под литерой Е о податях и недоимках... Ко взысканию всех
почитающихся по Киевской губернии недоимок употребляемы были законные меры, в
следствие коих значительная часть оных поступила как видно из прилагаемой при
сём ведомости под литерою Е” [9, арк. 163 зв.–164]. А волинський губернатор
М.М. Жуковський у рапорті до Миколи І за 1835 р. зазначав, що в губернії
застосовуються усі заходи, передбачені законом, “к погашению недоимок
постепенно возраставших с давнего времени. Ныне по предложению моему губернское
правление командировало в некоторые уезды на счёт виновных особых чиновников
для взыскания недоимок и я надеюсь, что мера сия принесёт пользу, как очищением
не
- Київ+380960830922