Розділ II. Діяльність освітніх установ у контексті суспільно-політичного життя
регіону
2.1. Встановлення нацистського окупаційного режиму та його освітня політика в
генеральному окрузі “Житомир”
Військово-політичною верхівкою нацистської Німеччини напередодні війни активно
дискутувалися плани встановлення на Сході „ нового порядку”, тобто,
окупаційного режиму на захоплених III Рейхом територіях. Існували три
можливості визначення їх долі: перша – надати їм певних формальних суверенних
ознак, але насправді залежних від Рейху держав, (прибічником цього напряму був
А. Розенберг). Друга – передбачала встановлення надзвичайного режиму окупації
зі збереженням за Німеччиною права змінювати на власний розсуд політичний курс
на захоплених землях; третя – їх приєднання до складу Рейху і здійснення
планомірної колонізації. Жодний з цих планів без візування його А. Гітлером не
міг бути втілений у життя. Все ж після незначних вагань фюрер зупинився на
варіанті, надзвичайного режиму окупації, що на окупованих територіях означало
геноцид, тотальну експлуатацію природних багатств і трудових ресурсів.
Військові успіхи вермахту на початку воєнної кампанії проти СРСР ствердили А.
Гітлера в думці про недоцільність підтримки Німеччиною ідеї створення на
Східних територіях напівзалежних держав, подібно до того, як це було під час
Першої світової війни [409, 98]. Україна разом з іншими країнами Східної
Європи, згідно з попередніми розрахунками А. Гітлера, мала перебувати у
цілковитій залежності від III Рейху, а її територія розділена, а з часом й
освоєна німецькими переселенцями в якості „життєвого простору”.
Відповідно до стратегічних планів командування вермахту один з головних ударів
на початку війни проти СРСР спрямовувався на територію України. Німці перш за
все вбачали в українських землях важливу сировинну і продовольчу базу для
подальшого проведення військових дій. Без української промисловості і
сільського господарства успішне ведення війни для Німеччини було б вкрай
проблематичним. „Мені потрібна Україна, – відверто говорив Гітлер, – щоб нас не
змогли ослабити голодом, як то було під час попередньої війни”[291, 11] А
рейхсміністр Східних територій А. Розенберг так визначив роль України для
Третього Рейху: „ Завдання України полягає в тому, щоб забезпечити продуктами
харчування Німеччину і Європу, а континент сировиною”[429, 105].
Уже в перші місяці окупації німці почали активно проводити відповідну політику,
спрямовану на реалізацію концепції повного поглинання і підпорядкування
українських земель без будь-яких застережень. На нараді від 16 липня 1941 р.
Гітлер чітко обгрунтував і визначив напрями діяльності окупаційної
адміністрації. Зокрема, він заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання
розчленувати територію, оскільки нам необхідно це з тим, щоб зуміти: по-перше,
панувати над нею, по-друге управляти нею, по-третє, експлуатувати її”[316,
259].
Вже протягом першого півріччя радянсько-німецької війни гітлерівські війська
окупували більшу частину України, а її територію поділили на три основні
складові – дистрикт „Галичина”, приєднаний до Генерал-Губернаторства, Буковину
й Трансністрію ( зона довкола Одеси й Ізмаїла та південь вінницької області),
передали Румунії, та власне Рейхскомісаріат „Україна” (РКУ). У прифронтовій
смузі окуповані українські землі перебували під управлінням тилового
командування груп армій вермахту. Дана смуга охоплювала Сталінську (Донецьку),
Харківську, Ворошоловградську (Луганську) та Чернігівську області, частину
Курської й Воронезької областей СРСР. У майбутньому їх планувалося передати до
складу РКУ.
Наказом Гітлера від 17 липня 1941 р. „для відновлення громадського порядку й
суспільного життя на захоплених Східних територіях” була створена система
цивільних органів влади, яка складалася з рейскомісаріатів, що
підпорядковувалися імперському міністру в справах окупованих Східних територій,
А. Розенбергу. Керівники райхскомісаріатів призначалися особисто фюрером і на
випадок суперечок з Розенбергом мали право апелювати до Гітлера через голову
рейхсміністра. Структура РКУ була офіційно затверджена декретом А. Гітлера від
20 серпня 1941 р. У декреті визначалися майбутні кордони й адміністративний
поділ, обумовлені сфери діяльності та повноваження владних інституцій [316,
261].
Вже в кінці серпня 1941 р. тилові установи вермахту передали під владу
Рейхскомісаріату перші українські землі. В адміністративному відношенні з кінця
1941 р. РКУ поділявся на шість генеральних округів: „Волинь-Поділля”
(Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська й частина Тернопільської областей
та землі Півдня Білорусії з містами Брест і Пінськ), „Житомир” (Житомирська й
частина Вінницької області, та Південні землі Білорусії довкола міста
Хвойники), „Київ” (Київська, та частина Полтавської й Вінницької областей),
„Миколаїв” (Кіровоградська та більша частина Миколаївської області),
„Дніпропетровськ” (Дніпропетровська та більша частина Запорізької області),
„Таврія” ( Крим і південні райони Миколаївської й Запорізької областей).
Керівниками генеральних округів призначалися генеральні комісари. Генеральні
округи в свою чергу поділялися на округи, округи на гебіти (область) керовані
гебітскомісарами; найнижчою адміністративною одиницею був район. Наприклад, в
генеральному окрузі „Житомир” з територією близько 60 тис. кв. км. і населенням
близько 4 млн. осіб існувало 2 округи – Вінницький і Житомирський, – 26
гебітскомісаріатів, які зазвичай об’єднували в себе три довоєнні райони [213].
На час найбільшого розвитку РКУ, тобто на січень 1943 р., в йог
- Київ+380960830922