Розділ 2. Суспільно-політична ситуація на Волині у 1941-1944 рр.
2.1. Гітлерівський окупаційний режим у краї
Напередодні німецько-радянської війни нацисти планували використати українські
еміграційні кола у своїх загарбницьких цілях. З цією метою вони пішли на
поліпшення стосунків з українськими політичними еміграційними лідерами, яким
обіцяли підтримувати їх політичні прагнення, надавати матеріальну і моральну
допомогу, сприяти створенню українських збройних формувань.
У свою чергу, поновлюючи контакти з німцями, провідники еміграційних угруповань
робили спробу пристосувати політику ІІІ Рейху до інтересів визвольних змагань.
Так, Провід ОУН у „Меморандумі”, переданому у серпні 1941 р. вищим урядовим
інстанціям Німеччини, так схарактеризував напрям цієї політики: „Українська
Військова Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Є.
Коновальця з самого початку існування розпочала співпрацю з німецьким Рейхом,
спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподіваються, що німецький
Рейх сприятиме відродженню Незалежної Соборної Української Держави.
Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтується на союзі України і Німеччини”
[374, с.181] . Після нападу на СРСР, прагнучи якнайшвидше розгромити Червону
армію, гітлерівці розраховували на допомогу ОУН, яка мала вплив на українські
маси. Одночасно німці здійснювали пропагандистську агітацію під
антикомуністичними і антисемітськими гаслами. Червоноармійцям було відомо, що
націоналісти з ОУН агітують за самостійну Україну, яка має постати під
німецьким протекторатом [361, с.156], однак більшість бійців не довіряла
націоналістам. На Волині відбулися перші сутички боївок ОУН „зелених” з
червоноармійцями, які, згідно з радянськими агентурними даними, перебували на
нелегальному становищі, переховуючись у лісах [4, арк.52 ].
На Ровенщині в с. Хріновці українські партизани атакували підрозділи Червоної
армії, сутичка відбулася також в районі с. Верба. Під час бою загинув один
лейтенант і 3 бійці, 5 бійців роззброєно, інші розбіглись. Втрати повстанців
становили 2 бійці пораненими [30, арк.30-31].
Німецька пропаганда з метою компрометації радянської влади та завоювання
прихильності серед населення Волині широко використала факти масових
розстрілів, які здійснили органи НКВС в тюрмах, відступаючи з краю [420, с.26;
421, с.62].
Одночасно німці відразу виявили принципово негативне ставлення до політичних
домагань українців, а там, де останні прагнули щось зробити всупереч їхній волі
(створення уряду Я. Стецька у Львові 30 червня 1941 р.), енергійно цьому
протистояли [428, с.51-52].
З метою створення української адміністрації на захоплених німцями теренах туди
відразу вирушили похідні групи ОУН. Вони мали засвідчити здатність українців до
державотворчої роботи. На цей час українські націоналісти були розколені на дві
фракції. Одна її частина перебувала під проводом А. Мельника, інша –– під
керівництвом С. Бандери. Розпочалася гостра конкурентна боротьба між ОУН(б) і
ОУН(м). ОУН(б) вислало три похідні групи. Північна на чолі з Миколою Климишиним
вирушила в напрямі Житомира і Києва, але у Житомирі німці арештовують Климишина
і керівництво групою переходить до Дмитра Мирона („Орлика”).
Середню групу, що рухалась у напрямі Харкова, очолив Микола Лемик („Сенишин”),
відомий бойовик ОУН, один з організаторів похідних груп. Однак їй не вдалося
виконати свого завдання, оскільки німці знищили більшість її членів. У
Миргороді на Полтавщині окупанти захопили керівника Лемика й розстріляли разом
з 5 членами групи в жовтні 1941р. [283, с.63]. Тільки частині Середньої
похідної групи вдалося дійти до м. Суми, де вони створили підпільну групу з
місцевих людей.
Лише третя, Південна група, під керівництвом Зіновія Матли та організаційного
референта М. Річки просувалась на схід успішно. Вона досягла Дніпропетровська і
дісталася Донбасу. Членам групи вдалося закріпитися у південно-східних
промислових районах і створити там підпільну мережу. Згідно тверджень Л.
Шанковського, до підпільної організації на тому терені належали не тільки
українці, а й росіяни з Донбасу та греки з Маріуполя [283, с.64].
З початком німецько-радянської війни ОУН(м) також відрядила свої похідні групи
на cхід. Головна увага зосереджувалась на Центральній Україні та Києві як
політичному центрі українських земель. Групи очолювали члени ПУН з великим
політичним й організаційним досвідом боротьби, здобутим у часи Української
революції 1917-1920 р. Серед них перебували сотник Омелян Сеник-Грибівський і
підполковник Микола Сціборський, які співпрацювали з Олегом Ольжичем-Кандибою,
заступником голови ПУН і керівником ОУН на центральних землях. Був створений
конспіративний центр ОУН (м) у Львові [64, арк.1].
14 червня 1941р. ОУН(м) видала відозву до всіх політичних рухів і партій та
громадян України з закликом консолідуватися у боротьбі за створення української
держави [66, арк1-2] .
Згідно з планом на схід мали вирушити три групи ОУН. Перша вийшла з Холмщини
двома підгрупами в напрямі Дубно-Житомир-Київ-Полтава-Харків. Маршрут першої з
Грубешова під проводом Ігоря Шубського і його заступника Євгена Шульги пролягав
по південній Волині, по межі з Галичиною; другої – з Володави під проводом
Федора Польового – північною Волинню по межі з Поліссям [283, с.64].
Середню групу очолював Д. Сампара. Її маршрут пролягав через
Проскурів-Вінницю-Умань-Кіровоград-Дніпропетровськ на Донбас.
Південна група на чолі з Богданом Сіреньким складалася, в основному, з
буковинців і йшла з Вінниці на Балту-Одесу-Миколаїв. Тут вона об’єдналася з
меншою групою, що прийшла з Румунії (близько 40 осіб), під пров
- Київ+380960830922