розділ 2
стАновлення ідеологічних ЗАСАД
та особливості діяльності бУЛЬБІВСЬКОГО РУХУ
на початку німецько-радянської війни
2.1. Український національний рух в еміграції у міжвоєнний період
З поразкою Української національно-демократичної революції 21 листопада 1920 р.
останні регулярні збройні сили армії УНР під тиском переважаючих військ
радянської Росії форсували річку Збруч. Відповідно до міжнародних норм, вони,
передавши зброю полякам, були інтерновані у спеціальних військових таборах на
території Польщі [462, с. 38]. У цих умовах за межі України, в екзил,
переходить Уряд УНР, який на території Польщі створює Державний Центр УНР –
сукупність законодавчих та виконавчих органів влади, які від імені народу
презентували Українську Народну Республіку. Головним завданням Уряду в
еміграції була підготовка до відновлення української державності. Вважалося, що
Україна може отримати незалежність або внаслідок революції в Україні,
підтриманої іншими неросійськими народами, або внаслідок збройного конфлікту
СРСР із європейськими державами. Не виключалася також можливість поєднання цих
двох варіантів розвитку подій [233, с. 21-22].
На думку дослідників цього питання, ДЦ УНР поза межами території України мав
усі ознаки легітимності з погляду як національних правових актів, так і
міжнародного права. Конституційною основою існування та діяльності Уряду стали
схвалені Радою Народних Міністрів та затверджені Директорією 12 листопада 1920
р. закони “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в
Українській Народній Республіці” й “Про Державну народну раду Української
Народної Республіки” [496, с. 163-164]. Документи забезпечили та юридично
оформили тяглість (континуїтет) та переємство (сукцесію) української
національної державної організації [484, с. 9].
ДЦ УНР діяв на підставі IV Універсалу Центральної Ради (22.01.1918 р.) та
Трудового Конгресу (22.01.1919 р.), актів, ухвалених Директорією та Радою
Міністрів УНР [401, с. 587]. Еміграційний Уряд стояв на платформі Варшавського
договору 1920 р., вважаючи своїм важливим союзником Польщу [134, арк. 4; 404,
с. 5-7]. Відповідно до цього, варшавський осередок ДЦ УНР співпрацював з
польськими таємними службами у сфері розвідувальної діяльності [447, с. 49-50].
Проте, незважаючи на союзні відносини, в міжвоєнний період відносини між ДЦ УНР
та Польщею двічі загострювалися: внаслідок політики пацифікації в Галичині та у
справі Карпатської України, оскільки польський уряд підтримав претензії на неї
Угорщини [233, с. 54-55].
На початку 20-х рр. ХХ ст. центром діяльності Уряду УНР у Польщі стало місто
Тарнів, а згодом Варшава. Найважливішою подією тарнівського періоду діяльності
ДЦ УНР була організація Другого зимового походу військ армії УНР у листопаді
1921 р. на чолі з генералом Ю. Тютюнником [233, с. 16]. Підписання Ризького
договору між Польщею та радянською Росією призвело до втрати українським Урядом
особливого статусу на території Польщі, тому в міжвоєнні роки діяльність ДЦ УНР
зосереджувалася також у Парижі та Празі [312, с. 70; 391, с. 71]. Літом 1924
р., відповідно до рішення польського уряду, табори для інтернованих українських
військових були ліквідовані, а самі вони набули статусу політичних емігрантів.
Значна кількість рядових військових та старшин емігрували до Франції, Бельгії,
Люксембургу, а решта – поширилася практично по всій території Польщі [462, с.
50]. В еміграції колишні вояки армії УНР об’єдналися в товариства бувших
комбатантів [142, арк. 1]. Однак, незважаючи на те, що Головний Отаман
С. Петлюра з 1924 р. перебував у Парижі, а окремі міністрі діяли в Празі,
центром екзильного Уряду УНР залишалася Варшава [391, с. 72-73].
Після вбивства 25 травня 1926 р. С. Петлюри, закон “Про тимчасове верховне
управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” став
юридичною підставою для вступу на посаду голови ДЦ УНР А. Лівицького [496,
с. 164], який залишався на цій посаді до самої смерті у 1954 р. Для означення
своєї посади, поряд з терміном “Головний Отаман”, А. Лівицький часто вживав
термін “Президент” УНР в екзилі.
У кінці 1926 р. ДЦ УНР створив штаб військового міністра, який складався з
трьох відділів. І-й, організаційний відділ, займався реєстрацією, вихованням та
підготовкою до майбутніх акцій українських військових. Завдання ІІ-го,
розвідувального відділу штабу, полягало в підтримці нелегальних зв’язків з
Україною, організації невеликих таємних осередків, які у відповідний час
включилися б у збройну боротьбу. ІІІ-й, агітаційно-пропагандистський відділ,
займався підготовкою пропагандистських матеріалів із метою їх переправки на
територію України. Із 1926 р. по 1940 р. військовим міністром був генерал
В. Сальський, начальником штабу напередодні Другої світової війни був полковник
А. Валійський [233, с. 23-24].
Із метою практичної підготовки українських старшин у 1927 р. до польської армії
на контрактній основі ввійшло біля сотні українських військових. Для підготовки
рядового складу майбутніх збройних сил у Галичині була створена спортивна
організація “Луги” [233, с. 24-26].
У 1929 р. з ініціативи еміграційного Уряду УНР було створено Головну
Еміграційну Раду, до складу якої ввійшли представники 11 країн. Найважливіше
завдання Ради полягало в підтриманні єдності української еміграції, її
однодумності та одностайності. У Женеві постійну роботу вела Президія Головної
Еміграційної Ради. Її головою став О. Шульгин, який із 1926 р. був міністром
закордонних справ ДЦ УНР. 15 квітня 1936 р. у Парижі Президія Ради видала
комунікат, у якому закликала до об’єднання всі українські національні сили в
боротьбі за с
- Київ+380960830922