Розділ 2
Державно-церковні відносини на волині
у другій половині 40-х – 50-х років хх ст.
2.1. Угода 1943 року між державою і Руською православною
церквою та її вплив на Волинь
Православна церква в більшовицькій імперії перебувала у ролі виконавиці
державно-політичних інтересів, інституцією, яка за допомогою віровчення
виховувала населення у лояльності до радянської влади. Така модель відносин між
державою і церквою призвела до падіння авторитету останньої. Тому після
соціальних потрясінь у Росії на початку ХХ ст. православ’я мало недостатньо
морального авторитету, щоб забезпечити себе від переслідувань з боку радянської
влади.
Радянська релігійна політика, як стверджував сучасний український історик С.
Плохій, мала два етапи розвитку [/41/6) стор. 43 – 44.]41/6). На першому – у
20-х – 30-х рр. держава проводила відкриту антицерковну кампанію, спрямовану на
остаточну ліквідацію православної церкви, її служителів. Другий період
розпочався у 40-х роках, коли сталінський режим вирішив використовувати
православ’я через лояльних єпископів і духовенство для виконання як
внутрішньо-, так і зовнішньополітичних завдань.
У міжвоєнний період у результаті систематичних та цілеспрямованих чисток було
ув’язнено і знищено майже весь єпископат Руської церкви. На волі залишилося
лише кілька архієреїв, які кожним своїм кроком проявляли лояльність режимові.
Очолював цю групу митрополит Сергій (Страгородський). У свій час він брав
участь в обновленському русі, за що прилюдно покаявся перед патріархом Тихоном
(Бєлавіним) 27 серпня 1923 р. [/56/7) стор. 344.]56/7). Одним із прихильників
митрополита Сергія був єпископ Миколай (Ярушевич). Цей архієрей зазнав
переслідувань з боку більшовицької влади. У лютому 1923 р. його арештовано і
вислано у Комі-Зирянський край.
Після смерті патріарха Тихона у 1925 р. серед російських архієреїв розгорнулася
боротьба за керівництво церквою. Після ув’язнення митрополита Петра
(Полянського) Сергій (Страгородський) шляхом різних комбінацій узяв на себе
управління Руською церквою. Л. Регельсон у своїй праці “Трагедія Руської
церкви: 1917 – 1945” подав інформацію про те, що після звільнення з-під арешту
владика Сергій отримав значну підтримку з боку радянського режиму [/56/8) стор.
415.]56/8). Його кандидатура на чолі церкви була прийнятною для більшовиків.
Серед близьких до Страгородського архієреїв у той час бачимо й архієпископа
Хутинського Олексія (Симанського). Як відомо з джерел, архієпископ Олексій
також був учасником обновленського руху. Призначення на Петроградську кафедру
він отримав як представник Живої церкви.
Для керівництва православною церквою в Радянському Союзі митрополит Сергій, як
заступник патріаршого місцеблюстителя, організував Тимчасовий патріарший
Священний Синод. Характерно, що більшовицький режим дозволив його діяльність, а
Страгородському – перебувати у Москві. Про підтримку владою митрополита Сергія
(Страгородського) яскраво свідчить той факт, що п’ятнадцятьох православних
єпископів, які відокремилися від нього, радянська влада у 1929 р. заарештувала
[/7/9) стор. 39.]7/9). Ще до смерті в 1937 р. у засланні патріаршого
місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського), обов’язки місцеблюстителя взяв
на себе митрополит Сергій (Страгородський). Так, декларуючи лояльність
режимові, митрополит Сергій і незначна кількість його прибічників проіснували
до початку Другої світової війни. Під його керівництвом перебувало три єпископи
і більше сотні парафій [/16/10) стор. 6.]16/10).
Етап активного використання радянською владою єпископів на чолі з митрополитом
Сергієм розпочався з приєднанням Західної України і Західної Білорусії до
Радянського Союзу в жовтні – листопаді 1939 р. Єпархії Польської автокефальної
православної церкви потребували, на думку сталінського режиму, докорінної
реорганізації. З метою недопущення обурення серед православних віруючих
новоприєднаних територій, вирішенням проблеми зайнялися єпископи - сергіанці як
довірені особи влади. Для вияснення ситуацій на місці відразу ж після
встановлення радянської влади на Волині сюди відряджено митрополита Сергія
(Воскресенського) [/17/11) стор. 260.]17/11). Як зазначав В. Ципін, він прийняв
волинське духовенство в юрисдикцію Московського патріархату. В 1940 р. екзархом
Західної України і Білорусії з титулом архієпископа Луцького і Волинського
призначено Миколая (Ярушевича). Кафедральним містом московському єпископу
обрано Луцьк [/66/12) стор. 623 – 625.]66/12). До складу Західного екзархату
входили Волинська, Тернопільсько-Галицька, Гродненсько-Віленська і Поліська
єпархії.
Одним із завдань, яке покладалося на єпископів-сергіанців, була ліквідація
Української греко-католицької церкви. Як відомо зі спогадів волинського
духовенства, Миколай (Ярушевич) підшуковував серед місцевих священиків
кандидатів для “місіонерської” праці у Галичині. Відмова коштувала духівникам
архієрейської милості та спричиняла посилення тиску з боку радянської
влади [/66/13) стор. 643 – 644.]66/13). Сталінський режим мав твердий намір
ліквідувати “націоналістичне” греко-католицтво. Для реалізації цього
Московський патріархат указом від 28 березня 1941 р. прийняла рішення висвятити
на єпископа Львівського архімандрита Почаївської Лаври Пантелеймона (Рудика).
Потрібно зазначити, що впорядкування церковних справ у Західній Україні і
Західній Білорусії стало доброю нагодою для вцілілих архієреїв Руської церкви
довести сталінському режимові потрібність свого існування. Невідомо, як би
надалі склалася доля сергіанців. Можливо, після виконання доручень партії усе б
повернулося до попереднього стану. Однак свої
- Київ+380960830922