РОЗДІЛ 2
ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В ДОНБАСІ
(СЕРПЕНЬ 1941 – ВЕРЕСЕНЬ 1943 рр.)
2.1.Формування та бойова діяльність партизанських загонів Донбасу на першому
етапі (серпень 1941- липень 1942 років)
Напередодні Другої світової війни відмічалося зближення фашистської Німеччини
та Радянського Союзу, вище керівництво яких вбачало стратегічну мету не тільки
у розповсюдженні військово-політичного впливу, але й подальшому розширенні
своїх кордонів за рахунок територій інших країн. Так, після підписання пакту
Ріббентропа – Молотова, (договору про ненапад між Німеччиною та СРСР), який мав
таємний додаток про визнання особливих інтересів цих країн на частину територій
інших держав, зокрема Польщі, Румунії, країн Балтії, обидві сторони перейшли до
рішучих дій. 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу починається Друга
світова війна. Згодом жертвами експансії стали інші країни [218. С. 43 – 44 ].
У зв’язку з цим дещо змінилася загальна військова концепція
партійно-радянського керівництва. Воно було впевнене, що, знаходячись у
щільному ворожому оточенні, СРСР постає перед загрозою війни [219. С.50 – 51].
Не виключалась і можливість ведення якийсь час військових дій на території
самого Радянського Союзу. Розпочалася підготовка і до можливої партизанській
війни на тимчасово захопленiй ворогом території, при цьому враховувався досвід
громадянської війни. [ 117.С.23]. Були створені партизанські бази, запаси зброї
для майбутніх партизанських загонів, готувались керівні кадри. Але, коли був
прийнятий закон “Про загальний військовий обов’язок” і чисельність Червоної
Армії зросла на середину 1941р. до 5 млн. чоловік, вийшла доктрина, що війна
буде вестись на чужій території, в короткий час і малою кров’ю [220. С. 25].
Стратегічного оборонного плану у ній навіть не передбачалось [221.С. 110 –
111]. Тому і питання про можливу партизанську війну на території Радянського
Союзу стало не тільки неактуальним, а більш того – шкідливим, бо не відповідало
новим планам наступальної війни. До того ж широкомасштабні репресії в армії,
які торкнулися понад 40 тисяч командирів та політпрацівників, знищили значну
частину командного складу, внаслідок чого в країні практично не залишилось
кваліфікованих військових, що могли б очолити партизанські загони [222. С. 65;
223] .
Таким чином, віроломний напад фашистської Німеччини 22 червня 1941 року був для
радянського керівництва хоча і ймовірним, але зовсім несподіваним. Події на
лінії фронту складалися зовсім не на користь Червоної Армії. Вже через кілька
днів стало зрозумілим, що зупинити наступ німецьких військ у короткий час
навряд чи вдасться, і частина території Радянського Союзу буде захоплена
ворогом: знову виникла потреба у вирішенні питань, яким свого часу не надали
належної уваги.
У перший же день війни Указом Президії Верховної Ради СРСР на всій території
України був оголошений військовий стан [224. С.1]. 29 червня була прийнята
Директива Раднаркому СРСР та ЦК ВКП (б) про мобілізацію всіх сил та засобів на
розгром фашистських загарбників і розгортання всенародної боротьби на тимчасово
окупованій території. У ній серед іншого (допомога діючій Червоній Армії,
широкомасштабна евакуація) ставилася вимога: “в зайнятих ворогом районах
створювати партизанські загони та диверсійні групи для боротьби з частинами
ворожої армії, для розгортання партизанської боротьби, підриву мостів, доріг,
псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалу складів. У захоплених
районах створювати нестерпні умови для ворога та його посібників, переслідувати
та знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи” [174.C.17-19]. Цей
документ носив більш декларативний, ніж конкретний характер, бо ніякого плану
заходів не пропонувалось.
6 липня пролунало звернення Президії Верховної Ради УРСР, Раднаркому УРСР та
ЦК КП (б)У до українського народу. У ньому був заклик: “Відродити славетні
традиції партизанів, які нещадно нищили у роки громадянської війни німецьких
окупантів. На захопленій ворогом території створюйте кінні та піші партизанські
загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, підривайте в
тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний та телефонний зв’язки,
підпалюйте ліси та склади, громіть ворожі обози. Створіть ворогові та його
посібникам нестерпні умови, переслідуйте і знищуйте їх, будь-якими засобами
зривайте всі ворожі плани.” У цьому документі наголошувалося на традиціях
періоду громадянської війни, хоча здебільшого повторювалися гасла, проголошені
у директиві від 29 червня 1941 року [225.C.5-7].
18 липня 1941 року була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП (б), у якій
розглядались питання про створення мережі партійного підпілля, партизанських
загонів, підпільних комсомольських організацій. У ній висувалися вимоги до
командного та особового складу майбутніх партизанських загонів і підпільних
груп. Керівники республіканських, обласних, районних партійних та радянських
організацій зобов’язувались “особисто в захоплених німцями районах очолити цю
справу”, а також “очолити групи та загони самовідданих борців, що вже вели
боротьбу з дезорганізації ворожих військ та знищення загарбників”
[173.C.23-24]. Тобто, передбачалось, що ті партизанські загони і підпільні
групи, які будуть або вже створені місцевим населенням самостійно, повинні
згодом очолити місцеві партійні або радянські керівники. У Сталінській області
партійна організація налічувала напередодні війни 83 тисячі комуністів
[40.C.309]. Зважаючи на значимість цього економічного району, створення тут
підпілля та партизанських загонів набуло особливої ваги.
Для надання практичної допомоги в організації партійного
- Київ+380960830922