РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ ПРОТИПОВІТРЯНОЇ ОБОРОНИ УКРАЇНИ
Після проголошення державної незалежності перед державним та військовим керівництвом України постало питання будівництва воєнної організації держави, яка в першу чергу включає Збройні Сил, а також інші структури, які забезпечують її воєнну безпеку та обороноздатність. Одним із важливих напрямків військового будівництва стояло завдання щодо створення системи протиповітряної оборони держави, оскільки досвід війн другої половини ХХ ст. вказував на те, що в більшості випадків від надійності та ефективності системи протиповітряної оборони (системи ППО), її здатності протистояти засобам повітряного нападу (ЗПН), залежали результати майже кожної локальної війни сучасності.
В той же час, затягувати процес військового будівництва було ризиковано, оскільки ще було не зрозуміло, як буде розвиватися воєнно-політична ситуація навколо України, особливо враховуючи те, що по всій території колишнього СРСР виникали міжнаціональні збройні конфлікти, а в багатьох регіонах світу періодично спалахували вогнища локальних війн. Державне та військове керівництво України ще на початку незалежності України вважало, що ця тенденція буде продовжуватися, війни та збройні конфлікти стануть найбільш ймовірною формою силового вирішення політичних, територіальних, етнонаціональних, релігійних, економічних й інших суперечностей.
Крім цього, непросто формувалася політична ситуація навколо незалежної України, існувала реальна можливість суттєвого загострення відносин із сусідніми державами, особливо враховуючи такий факт, як наявність територіальних претензій з боку сусідніх держав (Росія, Румунія і т.п.). Так, 7 квітня 1992 р. Президент Росії Борис Єльцин підписав указ про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії. А 21 травня 1992 р. парламент Російської Федерації прийняв постанову, в якій визначалося, що передача Криму Україні в 1954 р. суперечила Конституції РРФСР і необхідно вирішувати питання щодо повернення Криму в склад Російської Федерації. Цими односторонніми актами було покладено початок періоду політичної конфронтації між керівництвом України та Росії [102].
В січні-лютому 1992 р. здійснено ряд провокацій, які безпосередньо вказували на необхідність контролю за повітряним простором України з боку з'єднань і частин, які виконували завдання бойового чергування з протиповітряної оборони держави. Так, 28 січня 1992 р., всупереч угоді між державами СНД, Указові Президента України №28 від 31 грудня 1991 р. "Про порядок реалізації військами Збройних Сил на території України матеріальних засобів, техніки, озброєння і нерухомості" [228, с. 72], керівництвом Військово-Повітряних Сил в Росію було передано 5 літаків-заправників, а згодом військово-транспортними літаками переправлені ще 18 одиниць автомобільної техніки з військового аеродрому на Київщині [115, с. 777-779].
Під час ревізії в Стрию, що на Львівщині, в полку бомбардувальників далекої дії було виявлено, що 6 лютого 1992 р. шість бомбардувальників Ту-22М3, які вилетіли до Бобруйська (Республіка Бєларусь) і мали повернутися 21 лютого 1992 р., назад вже не повернулися [324].
Напередодні зустрічі глав держав СНД у Мінську, 13 лютого 1992 р. з аеродрому Староконстантинів Хмельницької області було піднято в повітря шість фронтових бомбардувальників Су-24М. Ці літаки і 12 пілотів приземлилися в м. Шаталово Смоленської області. Очолив акцію начальник штабу авіаполку, який взяв з собою полковий бойовий прапор. На думку фахівців, це викрадення було неможливим без попереднього погодження з керівництвом ВПС та Військ ППО Росії. Російська Федерація зреагувала на протести керівництва України неповерненням літаків та підвищення в посаді організаторів та учасників викрадення [115, с. 776].
Крім цього, з боку таких держав, як Польща, Словаччина, Румунія також періодично здійснювали порушення повітряного простору України. В 1992 р. таких порушень було 11, причому вони носили явний характер перевірки ефективності реагування засобів ППО України на порушення її повітряних кордонів [135].
Автор, на основі аналізу воєнно-політичної ситуації навколо України, що склалася вже в перші роки державної незалежності, провокацій з боку сусідніх держав зробив висновок, що вже в перші роки державної незалежності перед керівництвом України постало завдання активізації роботи щодо будівництва власної системи ППО держави, причому першочерговим стояло питання контролю як повітряних кордонів, так і всього повітряного простору держави, враховуючи те, що у повітряному просторі України щодня перебувало до 3000 повітряних суден, серед яких була велика кількість літаків іноземних держав (в середньому 120-150 іноземних літаків в день) [293, с. 13-20].
На момент проголошення державної незалежності на території України була велика кількість сил та засобів ППО, що залишилися у спадок від колишньої Радянської Армії, проте протиповітряна оборона держави потребувала приведення у стан, відповідний новим вимогам. Великою проблемою було те, що систему ППО не можна було створити відразу ж, оскільки на території нашої держави дійсно був лише фрагмент, частина системи ППО колишнього СРСР. Необхідно було провести цілий ряд організаційних заходів, направлених на її створення [279, с. 4].
Автор поставив за мету дослідити, що собою являв цей фрагмент системи ППО колишнього СРСР і які існували передумови, що могли б істотно вплинути на хід та результати будівництва державним та військовим керівництвом системи ППО України.
Більшість науковців та воєначальників, яким доводилося займатися питаннями будівництва та функціонування протиповітряної оборони як колишнього СРСР (Ашкеров В.П., Бурмистров С.К., Духов В.И., Зимин Г.В., Неупокоев Ф.К.) [37; 70; 71; 246], так і України (Лопатін М.О., Стеценко О.О., Ткачов В.В.) [160-162; 279-285; 298-303] основними передумовами створення системи ППО вважають військово-технічні, воєнно-економічні, воєнно-наукові і правові.
Військово-технічні передумови - це
- Київ+380960830922