РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КУЛЬТУРНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ
Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність [38, с. 130]. Необхідність формування власної системи КВР була зумовлена соціально-політичними змінами в Україні, які призвели до викриття протиріч в гуманітарній сфері, зміни концепції військового виховання, утвердження в державі нормативно-правових основ культурної політики, удосконалення правової бази ЗСУ. Чинником, що робив можливим становлення КВР у ЗСУ, була система КПР СРСР. Загалом ці фактори і вплинули на особливості становлення та розвитку системи КВР у ЗСУ. Основними показниками цього процесу стало формування нормативно-правової бази та управлінських структур КВР від функціонування яких в більший мірі залежала вся система. Тому, саме в такій логічній послідовності викладений досліджений матеріал в цьому розділі.
2.1. Фактори, які обумовили становлення культурно-виховної роботи в Збройних Силах України
Важливим питанням для розкриття факторів розбудови КВР, як складової виховної роботи в ЗСУ є розгляд категорії чинників, які обумовили необхідність становлення КВР в ЗСУ відмінної у своїх першоосновах від КПР в ЗС СРСР.
Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні та виконуючи положення Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. Проголошення незалежності стало точкою відліку нового етапу історії України, початком переходу на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Державотворчий процес надзвичайно гостро поставив питання про розбудову атрибутів державності. Важливою подією на цьому шляху стало створення власних збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Тому цілком логічним стало прийняття Верховною Радою України 24.08.1991 р., разом із Актом проголошення незалежності України Постанови "Про військові формування на Україні", згідно з якою всі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковувались Верховній Раді України, утворювалось Міністерство оборони України. Уряду було доручено розпочати створення ЗСУ, Республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України [84, с. 41].
На час проголошення Україною своєї незалежності чисельність угрупування військ і сил нараховувало біля 780 тис. чоловік особового складу, в духовно-культурному житті яких відбувались складні, суперечливі й неоднозначні процеси, які були притаманні всьому суспільству [38, с. 605]. В свідомості як на рівні окремого військовослужбовця, так і на рівні ЗСУ йшов процес переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. Військовослужбовці були недостатньо підготовлені до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючої до серпня 1991 р. моделі держави зумовила на старті державотворення втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування.
В умовах загального економічного спаду, вкрай обмежених економічних можливостей, ситуація в з'єднаннях і частинах характеризувалась низьким рівнем матеріального достатку, стійкою тенденцією до масового звільнення молодих офіцерів (за 1991 та 1992 рр. українську армію залишили 10 тис. молодих офіцерів) та погіршенням політичної ситуації в збройних силах [85, арк. 171].
Загострились соціальні проблеми, насамперед невпевненість у завтрашньому дні. Патріотичне виховання в державі занепало. Навіть в Верховні Раді існували пропозиції не проводити у школі допризовну підготовку [86, с. 11].
Існували проблеми військової дисципліни [87, арк. 200]. В українському війську, в той час, як відмічав Всеукраїнський благодійний фонд "Солдатські матері - за нову армію", продовжували жити традиції старої армії [88, арк. 110].
Колишня системи КПР в СРСР, як складова ідеологічної роботи, встановивши ідеологічний диктат в гуманітарній сфері, значно деформувала духовний розвиток військовослужбовців, обмеживши доступ до надбань національної і світової культури. Посилення процесу русифікації, загальмувало розвиток національних мов, пригнічувало національну культуру та національну свідомість українців.
Перед керівництвом ЗСУ постали непрості й відповідальні завдання щодо недопущення розколу офіцерського корпусу, зміцнення військової дисципліни, формування національної свідомості та патріотизму у військовослужбовців. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національних традиціях українського народу надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідно в умовах перехідного періоду.
Час диктував необхідність підняття пластів народної культури та знаходження в минулому самобутніх зародків національного розвитку, фактору прогресу, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені [38, с. 605-612].
Радикальні перетворення, що відбулись в світі і в Україні та пов'язані з цим гуманістичні й демократичні зміни в світогляді, ідеології, науці та культурі об'єктивно потребували формувань та впроваджень в ЗСУ нової концепції виховання, яка за своєю суттю повинна була бути національною [49, с. 32], яка протягом багатьох століть зазнавала змін i трансформацій в українському суспільстві [51, с. 3]. Тривалий час національною системою виховання відверто