РОЗДІЛ 2
РЕФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК СЛОБІДСЬКИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛКІВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII - ПОЧАТКУ XX ст.
2.1. Історичні передумови та проведення військової реформи на Слобідській Україні в 1765 - 1766 рр.
Землі, що лежали на схід і південь від кордонів Київської Русі, після монголо-татарської навали в XIII столітті стали називатися Полем, або Диким полем, а набіги кримських і ногайських татар на Російську державу і Річ Посполиту, лише закріпили за ними цю назву.
У 1389 році смоленський диякон Ігнатій, що проїзжав через "Донецьку область" (басейн рік Дон і Сіверський Донець) до Царграду описує її як суцільну пустелю. Він не зустрів у ній ні міста, ні села, ні людини, а тільки "зверья велие множество"1. Протягом XV і XVI-го століть Дике поле залишалося незаселеним, і тільки татарські загони та орди порушували спокій цих величезних просторів, рухаючись у свій черговий набіг або повертаючись, обтяжені здобиччю.
Значну частину Дикого поля складали землі, що згодом набули назву Слобідська Україна. Слобідська Україна або Слобожанщина - це назва великої історичної області України, що із кінця XVI століття знаходилася під юрисдикцією Російської держави. У Слобідську Україну входила територія нинішніх Харківської, східної частини Сумської (до річки Сейм), північних частин Донецької (до річки Бахмутки) і Луганської (до річки Айдар), південно-східна частина Воронезької (правобережжя Дона від міста Коротояк до міста Богучар, діл ріки Підгірної з містом Калач на лівому березі Дона), південно-західна частина Білгородської (район міст Грайворон, Хотмижськ), південна частина Курської (район міст Глушково, Суджа) областей2 ( Додаток А, рис. 1).
З географічної точки зору ця територія являє собою рівнину з невеликими узгір'ями. Більш високою є північна частина Слобідської України, в напрямку на південь місцевість поступово знижується.
Рельєф Слобожанщини формується східними схилами Лівобережного плато спокійного слабохвильного характеру і південно-західних відрогів Середньоруської височини з домінуванням піднятих ділянок вододільних плато і різко вираженим ярово-балковим розчленовуванням поверхні. Особливої густоти ярово-балкова мережа досягає в районі Ахтирсько-Сумського відрога Середньоруської височини; розгалудження глибоких ярів часто перерізають вододіли, близько сходячись своїми вершинами. Розчленованість поверхні ярово-балковою мережею помітно убуває в східному напрямку, і в Донецько-Оскольскому межиріччі вже цілком переважають слабохвильні вододільні плато.
Найважливішим фактором рельєфу є гребінь Дніпро - Донського вододілу, що протягнувся в меридіанальному напрямку і поділяє Слобідську Україну на дві нерівні частини: східну, ріки з якої стікають у Сіверський Донець, і західну, що підпитує притоками Дніпро. Для заселення краю осілими жителями цей фактор був скоріше негативним, тому що вододіл дозволяв ордам або військовим загонам кочівників причорноморських степів досить швидко сухопуттям по так званим шляхам пересуватися з півдня на північ аж до Середньоруської височини з метою захоплення військової здобичі. Загроза кочових набігів змушувала владу і населення Московської держави організовувати оборону від нападів татар. По Дніпро-Донському вододілу проходив сумно відомий Муравский Шлях. Від Муравского Шляха в районі сучасного міста Ізюму відокремлювався Ізюмский Шлях, що перетинав Сіверський Донець і проходив по степовому Донецько-Оскольскому вододілу, з'єднуючись із Муравским Шляхом на території нинішньої Курської області. Серед основних шляхів, слід звернути увагу на Кальміуський і Ново-Кальміуський шляхи, що починалися в степах Таврії, і проходили по Оскольско-Донскому вододілу і закінчувалися в районі міст Лівни, що на Орловщині ( Додаток А, рис. 2 ).
Шляхи являли собою не дорогу в сучасному розумінні, а скоріше напрямки руху - рівні ділянки місцевості, що обходили водяні перепони і великі лісові масиви. Ширина шляхів складала від двох-трьох до декількох десятків кілометрів, що дозволяло татарським загонам, які рухалися о дву-п'яти кінь швидко і безперешкодно досягати центральних районів Річі Посполитої або Московської держави і з численною здобиччю повертатися назад. Крім основних шляхів мерідіанального напрямку, які були перераховані вище, було ще досить багато менших шляхів, таких як Бакаєв шлях, названий на честь татарського мурзи Бакая, що робив набіги цим шляхом на Орловщину і Курщину в часи, коли ще не було Білгородської засічної межи; Кончаківський шлях і інші ще менші3.
Наявність цих шляхів якими кримські і ногайські татари робили набіги в московські володіння, нерідко залишаючись на літній сезон у межах території Слобідської України, було основною причиною через котру цей край залишався практично незаселеним до середини XVII століття.
Наступним, не менше важливим, фактором рельєфу Слобідської України є надзвичайно розвита річкова мережа. Тільки в межах колишній Харківській губернії нараховувалося 223 ріки, більша частина яких мала довжину декілька десятків кілометрів і які майже пересихали в літні місяці. Проте, навіть маленькі ріки і струмки сприяли зрошенню місцевості і полегшували господарське освоєння краю, наприклад, будівництвом на них водяних млинів4. Ріки на Слобожанщині мають рівнинний характер і відрізняються повільним і плавним плином, Рівень весняних паводків цілком визначається потужністю снігового покрову.
Розвита річкова мережа зв'язувала Слобожанщину із сусідніми регіонами - Подонням на сході, Подніпров'ям на заході, Приазов'ям і передгір'ям Кавказу на півдні. Ще в ХVI-ХVII ст. Сіверський Донець, Ворскла, Псел були цілком судноплавними ріками. Збереглися дані про те, що по Сіверському Дінцю байдаки з хлібом сплавлялися від Бєлгорода до Чугуєва і далі на Дон. По річці Оскол
великими човнами було доставлене все необхідне для зведення фортеці Цареборисів. Верхів'я Оскола надзвичайно близько сходяться з правими притоками Дону - Чорною Калитвою, Потуданню, Тихою Сосною, а праві притоки Сіверського