РОЗДІЛ 2.
ПОЛЬЩА І УКРАЇНСЬКА ПРОБЛЕМА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
2.1. Українсько-польські відносини в Другій Речі Посполитій
Як відомо, ще наприкінці XVIII – поч. XIX ст. українські землі були
інкорпоровані до складу Російської та Австрійської імперій. Польські території
входили до складу Німецької, Російської та Австро-Угорської монархій.
Відповідно українців і поляків на початку Першої світової війни мобілізовано до
ворожих армій і змушено воювати за Союзи (Потрійний та Антанту), які не тільки
не захищали їхні етнополітичні інтереси, але й мали щодо них суто імперські
цілі. Тож обидва пошматовані народи опинилися по різні сторони барикад. Як
поляки, так і українці воювали не лише один проти одного, але й проти
співвітчизників, які проживали в іншій імперії. Така ситуація негативно
впливала на морально-політичний стан вояків обох блоків і сприяла поширенню
антимілітаристських настроїв в їх середовищі. На фронтах, особливо наприкінці
війни, спостерігалося “братання” між солдатами, що були розділені існуючими
кордонами та лінією фронту [263].
Зрозуміло, що всі держави, які вступили у Першу світову війну, враховували
вагомість української карти. Україна ж стала певним суб’єктом міжнародного
процесу аж 1917 р., – наприкінці війни, хоча Східна Галичина стала серйозним
фактором у міжнародній політиці починаючи з 1914 р. [282.С.171; 390. С. 243].
Падіння Тимчасового уряду в жовтні 1917 р. створило для Центральної Ради
сприятливу можливість поширити владу на більшість етнічних територій, а також
проголосити права українців на ті повіти сусідніх губерній, де вони становили
більшість населення: Гайворонський, Путивльський, Новооскольський Курської,
Авлуйський та Богучарський Воронезької, а також частину Холмської, Гродненської
та Мінської губерній [140; 143; 327. С. 9]. Водночас Центральна Рада намагалася
впливати і на політичне життя західноукраїнського регіону.
Певним успіхом української дипломатії у Бересті Литовському було досягнення
згоди австрійської делегації щодо поділу Галичини на українську і польську
частини і створення зі Східної Галичини та Північної Буковини окремого
коронного краю з правами широкої автономії. Це було відбито в таємній постанові
Берестейського договору 9 лютого 1918 р. [149. С. 100]. Українська делегація
розцінювала це як помітний здобуток, що міг покласти край політичному
суперництву українців і поляків в Австро-Угорщині. Ця постанова мала увійти в
силу 31 липня 1918 р., але влітку під тиском польської сторони вона була
анульована австрійським урядом і військово-політичне становище змінилося на
користь Антанти. Деякі дослідники вважають, що це було пов’язано зі вступом у
війну США. Прагнучи зберігти імперію, австро-угорський уряд надіслав 14 червня
1918 р. президенту Вудро Вільсону ноту, у якій виклав свої пропозиції стосовно
миру. Ця нота була відгуком на запропонований США план, за яким народи
Австро-Угорщини мали отримати автономію; до складу новоствореної польської
держави повинні були увійти всі землі, заселені поляками. Але офіційний Відень
по-своєму бачив вирішення цих питань і пропонував створити федеративну
Австро-Угорську державу, до якої б увійшла Польща з прилученими до неї
Галичиною і Холмщиною. Голова української делегації у Віденському парламенті
Євген Петрушевич заявив: українці зберігають за собою право на об’єднання всіх
етнічних земель в одній самостійній українській державі і будуть домагатися
включення до неї усіх українських земель Австро-Угорщини [149. С. 108].
16 жовтня нарешті з’явився маніфест цісаря Карла, який передбачав перебудову
австрійської монархії на федеративних засадах. Згідно з маніфестом кожний народ
міг утворити власну державу, але про Галичину і Буковину нічого конкретного не
говорилося. Таким чином, це питання і надалі залишилося предметом політичної
боротьби для західних українців. Тому відповіддю на це стала ухвала щойно
створеної Української національної ради про створення Української держави
(18–19 жовтня 1918 р.), до якої мали увійти всі українські землі в
Австро-Угорщині, а саме: Східна Галичина з включенням Лемківщини та Холмщини,
північно-західної Буковини та Закарпаття [291. С. 10].
Питання про політичну приналежність Холмщини до України піднімали ще у ХІХ
столітті. І зробив це один з чільних діячів новітньої політичної думки Михайло
Драгоманов [366. С. 17]. Проте українці вперше офіційно поставили питання про
приналежність Холмщини до України аж у 1917–1918 р. Хоча до того часу на цих
теренах спостерігалися лише незначні прояви національної активності [493. С.
333]. Одразу після Лютневої революції 1917 р. українці Холмщини та Підляшшя,
евакуйовані у Росію, почали домагатися включення території Холмщини до складу
України. Це було реакцією на створення ліквідаційної комісії Царства
Польського, котра поставила питання про включення цього регіону до майбутньої
Польської держави. Першим об’єднаним виступом холмщаків став з’їзд у Москві у
квітні 1917 р. Трохи згодом збори представників холмського населення відбулись
в інших містах Росії, зокрема в Петрограді, Костромі, Рязанщині [366. С.19].
Всенародний з’їзд холмщаків пройшов 7–12 вересня 1917 р. у Києві за участю М.
Грушевського. 276 делегатів, що представляли 300 тис. українців Холмської
губернії, евакуйованих у Росію, підкреслили українську приналежність Холмщини і
Підляшшя, обрали Холмський губерніальний виконавчий комітет як першу в історії
українську адміністрацію, членів якої визнано делегатами Української
Центральної Ради [332. С.18]. Повторно висунуто вимогу прилучення до УНР
Галичини, Буковини, Холмщини та Підляшшя під час мирних переговорів у Бересті у
- Київ+380960830922