РОЗДІЛ 2
Військово-політична стратегія керівництва УНР
щодо продовження антибільшовицької боротьби після остаточної
втрати території України восени 1920 року
2.1. Припинення бойових дій регулярною Армією восени 1920 р.
Катастрофічне військове становище УНР восени 1919 р., розвал регулярного фронту, перехід частини армії до партизанських форм боротьби, втрата урядом контролю над територією змусили її керівництво, для продовження боротьби проти більшовицької Росії, шукати допомоги у Польщі. Ціною значних поступок йому вдалося 21 квітня 1920 р. підписати з нею політичний договір [162.С.240]. Через три дні було укладено і військову конвенцію про спільні військові дії проти більшовиків, які й розпочалися 25 квітня ?107.С.23-26?. Вже під час переговорів польська сторона погодилася на формування на території Польщі українських частин. З її допомогою було створено дві українські стрілецькі дивізії: 6-ту під командуванням полковника М.Безручка і 2-гу на чолі з полковником О.Удовиченком. Наприкінці квітня 1920 р., не завершивши до кінця озброєння вони були відправлені на фронт. Під час наступу на Київ ці частини в оперативному відношенні підпорядковувалися польському командуванню: 6-та січова дивізія - командуваню 3-ї польської армії, а 2-га - 6-ї армії [150.С.333]. Їхній особовий склад нараховував 556 офіцерів і 3384 рядових. На озброєнні у них було 11 гармат та 56 кулеметів ?198.S.24?. Окрім того, після прориву 6 травня 1920 р. фронту Червоної армії, до польсько-українських військ приєдналися частини української армії під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка, які повернулися із Зимового походу - близько 397 офіцерів і 5950 рядових вояків ?182.С.154?.
Після реорганізації і часткової мобілізації на території Поділля, зайнятого українсько-польськими військами, Армія УНР зросла до 20 тис. чоловік ?182.С.164?. Проте її фізичний стан і матеріальне забезпечення були далеко не найкращими. Особливо це стосувалося частин, що повернулися із Зимового походу. У свідченнях командира 6-ї польської армії, якому вони підлягали в оперативному відношенні, зазначалося, що лише кавалерійські відділи придатні для боротьби, що ж до піхоти та артилерії, то вони вимагали негайного доукомплектування і озброєння ?198.S.27?.
Незважаючи на труднощі, травень 1920 р. став періодом найбільших успіхів українсько-польських військ на антирадянському фронті. Значна частина Правобережжя разом із столицею була звільнена від більшовиків [179.С.75]. Активний повстанський рух спостерігався в західній частині Кременчуцької губернії [37.С.44]. Однак дуже швидко, в результаті контрнаступу Червоної армії, ситуація різко змінилася. Перша кінна армія С.Будьонного 5 червня прорвала польський фронт на схід від Козятина і глибоким рейдом у запілля змусила польсько-українські війська до відступу, який закінчився у середині серпня під Варшавою і Львовом. Українські частини в той час в основному зосереджувалися на Південному фронті польської армії і становили понад 50 відсотків його особового складу ?107.С.31?.
Контрнаступ польської армії восени 1920 р. давав підстави українському командуванню сподіватися на реванш у війні з більшовиками. 14 вересня частини Армії УНР розпочали форсування Збруча, щоб захопити плацдарм на Поділлі ?44.С.35-36?. 18 вересня вся українська армія вийшла на лінію Збруча, а 21 вересня, розчистивши від 41-ї радянської дивізії плацдарм, розгорнула подальший наступ, щоб звільнити Поділля. Вже 23 вересня ворог був розбитий.
Українське командування вирішило якнайдалі просуватися на схід, оскільки стали надходити тривожні звістки про можливе у скорому часі підписання польсько-радянського перемир'я у Ризі, що кардинально змінило б стратегічну ситуацію на українсько-більшовицькому фронті на користь Червоної армії.
Загалом військово-політичне становище в Україні восени 1920 р. зобумовлювали три найважливіші фактори. Перший - зовнішньополітичний, пов'язаний із спробами уряду УНР включити українське питання у польсько-радянські переговори у Ризі щодо визнання радянською Росією легітимності останнього і формального визнання незалежності УНР. Другий фактор безпосередньо випливав із першого й стосувався військово-стратегічної ситуації Армії УНР на польсько-радянському фронті і можливостей продовження боротьби українськими військами проти Червоної армії за звільнення від неї території України. Нарешті, третій торкався внутрішнього становища України - наявності організованого антибільшовицького руху, спираючись на який, та координуючи із ним дії, військове і державне керівництво УНР сподівалося відновити свою владу в Україні [46.С.43].
Щодо міжнародного аспекту продовження боротьби за визволення України, то для уряду УНР він почав складатися явно не на його користь. Кампанія 1920 р. переконала польське керівництво, що взявши на себе непосильне завдання воно ледве не спричинилося до краху власної держави. Вже у другій половині липня польські керівники виявили готовність розпочати, всупереч Варшавського договору з УНР від 21 квітня, односторонні переговори з урядом радянської Росії про перемир'я.
30 липня відбулася перша зустріч між представниками командування обох сторін, яка хоча і не дала результатів, але все ж розпочала польсько-радянський переговорний процесс ?101.С.47?. Незважаючи на успіхи польських військ на антибільшовицькому фронті, восени 1920 р. Варшава вважала недоцільним наражати себе на ризик продовження війни з Радянською Росією, а тому 12 жовтня погодилась на підписання у Ризі прелімінарного мирного договору, який вступав у силу з 18 жовтня 1920 р. Найгіршим для уряду УНР стало те, що польська делегація відверто розтоптала своє зобов'язання не укладати в односторонньому порядку жодних "міжнародних умов проти України", визнавши "незалежність" Радянської України ?174.С.107?.
Один із чільних діячів польської делегації на переговорах С.Грабський на запитання журналіста щодо дотримання Польщею союзницьких зобов'язань відповів, що договір 1920 р. суто приватне п