РОЗДІЛ 2
ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИЙ ЗМІСТ І ХАРАКТЕР ВІЙНИ В КОРЕЇ
Війна в Кореї мала локальний характер, велася на обмеженій території та
відносно невеликими силами. Проте вона перетворилася на затяжну війну й
спричинила великі втрати сторін і залучених до неї держав. Американці були
змушені визнати, що за своїм розмахом, людськими та матеріальними втратами,
фінансовими витратами війна в Кореї для США стала на той час четвертою за
масштабами війною в історії країни. І цю війну США не виграли [137, с. 246–247;
44, с. 797].
Лише побоювання значного розширення конфлікту, виходу його за межі півострову і
переростання війни з локальної в нову світову (з великим ступенем вірогідності
– ядерну) стримали вище політичне і військове керівництво США від використання
в Кореї нових засобів збройної боротьби, які були в арсеналі їх збройних сил:
атомної зброї, реактивних бомбардувальників, безпілотних засобів нападу та
деяких інших видів бойової техніки.
2.1. Причини, характер війни та основний зміст її етапів
До 1945 р. Корея була єдиною державою, що потрапила в колоніальну залежність
від Японії після російсько-японської війни 1904–1905 рр. У роки Другої світової
війни питання про долю Кореї обговорювалося на Ялтинській конференції “великої
трійці” у лютому 1945 р. Тоді Президент США Т. Рузвельт запропонував І.В.
Сталіну взяти Корею під спільну опіку США і СРСР, вважаючи, що за довгі роки
колоніальної залежності від Японії корейські лідери втратили навички управління
країною і вимагався час після звільнення Кореї, щоб там з’явилися підготовлені
політики, здатні цивілізовано керувати державою. Сталін, переконавшись у
відсутності з боку США наміру розмістити на півострові свої війська, погодився
з цією недостатньо чітко сформульованою пропозицією і не наполягав на її
уточненні. Політика СРСР у відношенні Кореї на той час полягала не в тому, щоб
контролювати цю територію, а в тому, щоб підтримувати існуюче співвідношення
сил і тим самим перешкоджати завоюванню повного панування над півостровом
будь-якої з держав [133, с. 9–10].
На Потсдамській конференції у липні–серпні 1945 р. постало питання про те, хто
буде звільняти Корею. Радянські представники запропонували таке: сухопутні
операції зі звільнення Корейського півострова проводять війська Червоної Армії,
а повітряні і морські операції – американці. Проте 14 серпня Президент
Г. Трумен у свому “Загальному наказі №1” щодо Кореї запропонував, щоб Червона
Армія звільнювала півострів з півночі до 38 є п.ш., а американські війська
підійшли б до цієї паралелі з півдня. Сталін погодився з цією пропозицією без
заперечень, але разом з цим в особистому листі Трумену запропонував внести
наступні поправки до “Загального наказу №1”: по-перше, включити в район здачі
японських збройних сил всі Курильські острови, які згідно з рішенням Ялтинської
конференції повинні перейти у володіння СРСР; по-друге, включити в район здачі
японських збройних сил радянським військам північну половину о. Хоккайдо.
Трумен з першою пропозицією погодився, але другу відхилив [133, с. 10].
Північну Корею до 38-ої паралелі було звільнено радянським Тихоокеанським
флотом і 25-ою А в Сейсинській операції 13–16 серпня 1945 р. Американці
підійшли з півдня до демаркаційної лінії 7 вересня, тобто вже після підписання
Японією акту про капітуляцію.
На підставі угоди союзних держав-переможниць у Другій світовій війні територію,
що знаходиться на північ від 38-ої паралелі, тимчасово займали війська СРСР, а
південніше – США, де вони здійснювали роззброєння японських військ, поліції та
жандармерії. Згодом передбачалося створити єдину корейську національну державу.
Так, Московська нарада (конференція) міністрів закордонних справ СРСР, США і
Великобританії (грудень 1945 р.), маючи на увазі відродження Кореї як єдиної,
незалежної, демократичної держави, висловилась за сформування тимчасового
центрального корейського уряду і заснувала Спільну комісію з представників
командування радянських і американських військ, яка повинна була розробити
заходи щодо встановлення чотиристоронньої опіки над Кореєю терміном на п’ять
років.
Але внаслідок низки факторів об’єднання двох територій Кореї в єдину державу не
відбулося. Відмінність поглядів усередині комісії щодо майбутнього Кореї та
різко негативне відношення до неї з боку переважної більшості різних
внутрішньокорейських сил (окрім компартії Кореї) зробили її діяльність
неефективною. Майже всі політичні сили Кореї виступали проти опіки з боку інших
країн, вважаючи її продовженням іноземної окупації, та за термінову і повну
передачу влади в країні корейцям.
Москва і Вашингтон не досягли згоди в питанні про майбутній уряд Кореї на
конференції, що відбулася 16 січня – 5 лютого 1946 р. Головна причина провалу
полягала в різному підході сторін до статусу північної та південної зон
окупації. Американська сторона виходила з необхідності подальшої єдності Кореї,
радянська – з наявності двох окремих адміністративних одиниць. Таким чином,
скориставшись моментом радянське керівництво вирішило закріпити за собою
північну частину Кореї.
У лютому 1946 р., в той час як Спільна комісія ще засідала в Сеулі, радянські
окупаційні власті розпочали створення в Північній Кореї прорадянського режиму.
Значно посилилася допомога Радянського Союзу в підготовці кадрів, технічних
спеціалістів, зі створення механізмів і громадських організацій радянського
типу. Разом з тим, Сталін не виявляв зацікавленості в розширенні радянського
контролю в південному напрямку, проте націоналістично налаштовані корейські
комуністи, що були приведені до влади на півночі радянськими окупаційними
силами, були рішучі в своїх намірах розширит
- Київ+380960830922