РОЗДІЛ 2. Зовнішньополітичне та військове становище України напередодні та в період приходу до влади Директорії.
У період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., зовнішня політика і воєнна доктрина були тісно переплетені, адже вони повинні були в комплексі вирішувати проблему оборони України. У вирішенні питання оборони і вибору союзників повинно було відбуватися співробітництво двох державних інституцій - армії і дипломатії.
Для України вибір союзника завжди був потенційно небезпечним, оскільки ставив її в політичну або територіальну залежність від країн з якими вона межує. Починаючи з часів Богдана Хмельницького "відсутність правильного вибору союзника з орієнтацією на лідерів межуючих з Україною держав у кінцевому результаті приводила до громадянської війни в Україні. Під час кривавої міжусобиці раз по раз знищувався політичний, ідеологічний і воєнний потенціал сил українського опору черговому агресору, який, користуючись черговою міжусобицею, входив зі своєю збройною силою на територію Української держави", - підкреслює сучасний історик Г. Темко [310, с. 86].
Українська державність відродилась у 1917 році на Наддніпрянській Україні і знайшла своє втілення в Українській Народній Республіці. Важливим чинником в її утвердженні був вихід на міжнародну арену, налагодження відносин з іноземними державами, проведення самостійної зовнішньої політики. Необхідним для України стало дотримання єдності оборонної політики і зовнішньополітичного курсу.
На жаль, Центральна Рада не використала військовий рух, який на початку національно-визвольної революції набув такого розмаху, що став не тільки складовою частиною загальнонаціонального українського руху, а й фактично його генератором.
Крім того, лідери Центральної Ради М. Грушевський та В. Винниченко, всупереч об'єктивним процесам, дотримувались федералістської концепції української державності. Навіть, коли в Росії у листопаді 1917 р. владу захопили більшовики і на теренах колишньої імперії постав цілий ряд молодих національних держав, вони не зважилися взяти відповідальність на себе, а саме: проголосити і очолити побудову самостійної незалежної української держави. У ІІІ Універсалі від 20 листопада 1917 р. проголошувалось створення Української Народної Республіки і остання знову ж таки усвідомлювалась саме "в федеративній Росії" [192, с. 12]. На думку сучасного історика Л. Дещинського це мало такі фатальні наслідки для української державності: "по-перше, більшовики, захопивши владу в Росії, відразу взялися за насадження тоталітарного режиму. УНР як демократична держава із законного обрання народним урядом, ставала їм на перешкоді, її існування навіть у федеративному зв'язку з Росією не давало жодної можливості більшовикам утвердити на території колишньої імперії свою диктатуру, яка б забезпечувала їм абсолютну і безконтрольну владу. Усе це вело до зіткнення двох протилежних сил. Формальний федеративний зв'язок з Росією у цій боротьбі, що почалася між УНР і більшовицьким Раднаркомом, надавав їй суто внутрішнього характеру, як суперечки між різними політичними угрупуваннями одної країни. Це утруднювало саму організацію боротьби, оскільки юридично не давало підстав вважати її на міжнародній арені міждержавним конфліктом і надати ззовні допомогу Україні у цій нерівній боротьбі" [192, с. 3-4].
Агресія більшовицької Росії та окупація Червоню армією значної частини українських територій, підштовхнули Генеральний Секретаріат укласти 9 лютого 1918 р. Берестейський мирний договір. Україна стала однією з перших країн, що вийшла із світової війни. У ситуації, що склалася Берестейський мир став порятунком від загибелі, однак, як зазначав С. Петлюра, спричинився до міжнародної ізоляції України, бо та опинилась в таборі переможних країн [43, с. 223].
Коли дипломатія безсила, армія стає останнім аргументом у вирішенні проблем. Нажаль, українські політики не розглядали армію, як один з головних чинників революції, а бачили у ній тільки "знаряддя пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва".
Ідею створення власних Збройних сил відстоювали національно-патріотичні сили на чолі з М. Міхновським. Проте більшість Центральної Ради підтримала не М. Міхновського та С. Петлюру, а схилилась до думки М. Грушевського і В. Винниченка, які категорично заперечували формування власної регулярної армії. Фактично, УНР вийшовши на міжнародну арену з недостатньою кількістю військових сил для власної оборони, не мала змоги себе захистити від ворога. Лише тоді, коли незалежність країни довелося захищати за участю чужоземної збройної сили лідери Центральної Ради переглянули попередньо військову політику, але вже було надто пізно.
Організація українського війська за часів П. Скоропадського не вийшла за межі підготовки кадрів. На кінець 1918 р. українська армія перебувала в стадії початкової організації. Зрештою, уряд фактично не мав своєї армії і повністю покладався на австро-німецькі війська. Під тиском зовнішніх подій та усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини, частина міністрів висловилась за переорієнтацію на Антанту. Однак, альянти підтримували Добровольчу армію генерала Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл по відновленню "єдиної і неподільної Росії".
Восени 1918 р. докорінно змінилась міжнародна обстановка і позиції України в ній. Зв'язана Берестейським мирним договором з країнами Четверного союзу, які перебували на межі воєнної катастрофи, Українська держава все більше відчувала міжнародну ізоляцію. Останні дні гетьманату характеризувалися не лише змінами на міжнародній арені, а й значними змінами у внутрішньому житті України. Передусім вони зумовлені переходом в рішучий наступ усіх опозиційних гетьманському режиму сил, більша частина яких об'єдналася навокло створеного ще наприкінці травня 1918 р. Українського національно-державного союзу (УНДС). Першим його головою став А. Ніковський, другим - В. Винниченко. В УНДС увійшли Українська
- Київ+380960830922