Розділ 2. ПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ НАТО І ОВД
2.1. Військово-політичні передумови формування Північноатлантичного Альянсу і
Організації Варшавського Договору
(40 – 80 рр. ХХ ст.)
Науковий аналіз перебігу історичних подій у ХХ столітті переконує в тому, що
після успішного завершення Другої світової війни, в ході якої нищівної поразки
зазнала гітлерівська Німеччина та її союзники, у людей доброї волі всього світу
з’явилася надія на те, що війни назавжди відійдуть у минуле. Нарешті на планеті
запанують довгожданий мир між народами, взаєморозуміння, взаємовигідна
рівноправна співпраця в ім’я кращого майбутнього прийдешніх поколінь.
Здавалось, що спільна боротьба проти фашизму, вироблені в Ялті та Потсдамі
спільні домовленості лідерів антигітлерівської коаліції щодо післявоєнного
співробітництва відповідають високим ідеалам демократії, справедливості й
соціального прогресу, принципам мирного співіснування держав з різними
соціальними системами, назавжди кладуть край взаємним підозрам, недовірі, які
склалися між США і СРСР з часу захоплення влади більшовиками в Росії у 1917
році. Подальший перебіг подій дуже швидко ці примарні надії наївних, довірливих
людей, вкрай виснажених війною, розвіяв. Поступово ситуація у світі стала
набувати все гострішого характеру. І в основі післявоєнних ускладнень була
недовіра, а потім і відверта неприхована ворожнеча між колишніми союзниками по
Другій світовій війні, насамперед між Радянським Союзом і Сполученими Штатами
Америки. Компроміси заздалегідь відкидалися, кожна з ворогуючих сторін прагнула
скористатися вигідними, сприятливими, як їй видавалося, умовами для поширення
свого впливу в Європі і світі, послаблення позицій свого супротивника.
Тепер повсюдно визнається, що міжнародні відносини після закінчення Другої
світової війни характеризувалися надмірним загостренням протиріч між країнами,
з одного боку, демократичними, з другого – з тоталітарними режимами, їх
поляризацією, розгортанням виснажливої, вибухонебезпечної “холодної війни”. Її
основними компонентами були: створення ворогуючих між собою воєнно-політичних
блоків, розв’язання гігантської за масштабами гонки озброєнь, кількісне та
якісне нарощування зброї масового знищення (атомної, хімічної,
бактеріологічної), провокування воєнних конфліктів у різних частинах світу,
“психологічна війна”.
Термін “холодна війна” досить точний, адже обидві сторони справді перебували у
стані постійної мобілізації, бойові лінії проходили по цілому світі, а
внутрішні конфлікти в кожному таборі гальмувалися з огляду на зовнішню загрозу.
Проте загалом обидві сторони уникали безпосередньої конфронтації, оскільки це
могло призвести до їхнього тотального взаємознищення.
Як стверджують факти, в США, Росії, Великобританії, ФРН та інших західних
країнах упродовж останніх років, зокрема у ХХІ столітті, значно зріс науковий
інтерес до дослідження витоків, характеру, наслідків “холодної війни”, її
впливу на перебіг сучасних міжнародних подій. Відбуваються представницькі
міжнародні наукові конференції, опубліковано нові, ще донедавна цілком таємні
документи, цікаві наукові, публіцистиці праці, мемуари державних і політичних
діячів, в минулому безпосередньо причетних до розпалювання “холодної війни”,
протиборства між НАТО і ОВД. Все це дозволяє виявити правду про причини, що
призвели до погіршення стосунків, а згодом до настання відвертої ворожнечі між
СРСР і США – основними партнерами в антигітлерівській коаліції в роки Другої
світової війни. А це, в свою чергу, обумовило затяжну, руйнівну,
вибухонебезпечну “холодну війну”.
Історичний аналіз доводить, що різкий відхід СРСР від співпраці з США у перші
післявоєнні роки, поступове, все інтенсивніше розпалювання антиамериканської,
антиімперіалістичної боротьби мало досить вагоме підґрунтя. Радянське
керівництво, лідери КПРС, міжнародного комуністичного руху розцінили крах
гітлерівської Німеччини, мілітаристської Японії у Другій світовій війні як
нібито переконливе свідчення поглиблення загальної кризи капіталізму, як
виникнення пророкованої марксизмом-ленінізмом сприятливої політичної реалії, що
відкривала широкий шлях для розвитку світового революційного
антиімперіалістичного процесу, започаткованого більшовиками в Росії.
Вже у ході відомих Тегеранської, Ялтинської, зокрема Потсдамської конференцій,
керівник СРСР Й.Сталін твердо відстоював курс щодо одностороннього, вигідного
виключно для СРСР післявоєнного врегулювання відносин в Європі, зокрема з
країнами, сусідніми з СРСР, встановлення в них політичних режимів, лояльних
щодо СРСР. Оскільки США – визнаний на той час лідер Західного світу – були
єдиною реальною силою, що спроможна була протистояти комуністичному викликові,
амбіційним прагненням СРСР завоювати провідні позиції у світі, то, природно, що
головне вістря боротьби з боку СРСР у післявоєнній історії спрямовувалося проти
США, американського імперіалізму.
В першому післявоєнному програмному виступі в лютому 1946р. [266] Й.Сталін явно
величаво-тенденційно оцінив внесок СРСР у перемогу над фашизмом, яка нібито
свідчила про незаперечну перевагу соціалістичного ладу, непереможність Червоної
армії. Водночас він жодним словом не відзначив ролі США, антигітлерівської
коаліції у переможному завершенні Другої світової війни, не сказав про наміри
поглиблювати співпрацю із США у післявоєнні роки. Це був суттєвий натяк на
визрівання в СРСР нових підходів до стосунків із США, Великобританією, про
ігнорування їх зростаючої ролі у повоєнному світі.
Тогочасні події у країнах Східної і Центральної Європи – Польщі, Угорщині,
Югославії, Албанії, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, радянській зоні
- Київ+380960830922