РОЗДІЛ 2
фактори, що вИЗНАЧАЮТЬ розвиток воєнного мистецтва у війнах другої половини хх
століття
2.1. Розвиток поглядів воєнно-політичного керівництва держав-учасниць воєнних
конфліктів на будівництво збройних сил
Дослідження, проведені в 1.1 і 1.2, показали, що воєнне будівництво як складова
частина політичного життя практично всіх країн, після закінчення Другої
світової війни було тісно пов’язано з міжнародним положенням та внутрішнім
станом тієї чи іншої держави. Саме в цей період, як ніколи раніше, проявив себе
органічний взаємозв’язок між політикою, з одного боку, і воєнною могутністю
держави – з іншого. Стало правилом, що мирні, політичні засоби вирішення
міжнародних суперечок є тільки тоді надійними і ефективними, якщо вони
спираються на достатню для захисту держави та її інтересів воєнну могутність.
Звідси, а також враховуючи ту обставину, що за період після Другої світової
війни на планеті було зафіксовано понад 400 воєнних конфліктів, стає можливим
стверджувати про безпосередній зв'язок всієї історії будівництва і розвитку
армій практично всіх великих держав з їх прямою або опосередкованою участю в
регіональних чи локальних війнах і збройних конфліктах, які завжди були
інструментом політики багатьох держав світу, глобальної стратегії протиборчих
політичних систем – капіталізму та соціалізму, а також їх воєнних організацій –
НАТО і Варшавського договору. Стосовно ж короткочасних періодів відносного
миру, то насправді вони були періодами жорсткого протистояння армій цих держав
у так званій ”холодній війні“. Основними центрами протистояння, безумовно, були
СРСР і США. Наявність ядерної, а пізніше і ракетноядерної зброї, могутня
економіка, практично необмежені людські ресурси перетворили їх в два
геостратегічні центри сили, які значною мірою визначали перебіг всього
повоєнного розвитку світової спільноти. У своїх намаганнях до панування над
світом вони розгорнули нечувану гонку озброєнь, перманентно збільшували воєнні
бюджети, нарощували угруповання військ в Європі, військову присутність в Азії,
Африці, Центральній і Південній Америці. При цьому збройні сили США мали
тривидову структуру: військово-морські сили (ВМС), військово-повітряні сили
(ВПС) і сухопутні війська (СВ). Виходячи з геостратегічного положення, а також
геополітичної мети, що переслідувалась керівництвом США при визначенні ”зон
життєво важливих інтересів Сполучених Штатів Америки“ практично по всьому
світу, стає зрозумілою пріоритетність у розвитку, насамперед, ВМС і ВПС США.
Сухопутним військам у цих умовах відводилась певною мірою другорядна роль.
Геостратегічне положення Союзу РСР і зона розповсюдження його геополітичних
інтересів, у свою чергу, призвели до того, що Збройні Сили Радянського Союзу,
на відміну від США, мали п’ятивидову структуру: Ракетні війська стратегічного
призначення (РВСП), Сухопутні війська (СВ), Військово-Морський Флот (ВМФ),
Військово-Повітряні Сили (ВПС) і Війська протиповітряної оборони (ППО) при
пріоритетній ролі РВСП і СВ. Аналогічні процеси проходили і в арміях держав –
союзників СРСР та США по Варшавському договору і НАТО відповідно. Під виглядом
надання допомоги державам, що розвивалися, ці держави також втягувалися в гонку
озброєнь, в їх національних бюджетах частка воєнних видатків різко зростала.
Особливо показовим у цьому плані є досвід ряду держав Азії, Африки, Центральної
та Південної Америки, які створювали власні військові формування, у першу чергу
збройні сили як основні інституції, що забезпечували їх внутрішню стабільність
і гарантували збереження існуючого в країні суспільно-економічного ладу,
політичної системи [1, 25, 83, 114, 148, 163, 164, 173, 178].
Керівництво кожної країни-учасниці конфліктів підходило до розбудови збройних
сил і воєнізованих організацій, маючи на меті власні інтереси, досвід, існуючу
геополітичну ситуацію, свої економічні, соціальні та демографічні можливості. У
більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки за зразком переважної
більшості провідних держав світу регулярні збройні сили складались із трьох
видів: сухопутні війська (СВ), військово-повітряні сили (ВПС),
військово-морські сили (ВМС). Для більшої ефективності їх застосування
авіаційні підрозділи входили не лише до складу ВПС, а й до складу СВ та ВМС.
Серед країн з тривидовою системою організації ЗС окремо виділявся Ізраїль. Там,
виходячи з досвіду арабо-ізраїльських війн 1967, 1973 та 1982 рр., перевага
віддавалась ВПС, які домінували над іншими видами ЗС країни. Внаслідок цього,
за допомогою радників і спеціалістів з СРСР у деяких арабських країнах, таких
як Єгипет, Лівія та Сирія, був створений четвертий компонент ЗС – війська
протиповітряної оборони (ППО). У Соціалістичній Республіці В’єтнам (СРВ) цей
вид ЗС до початку 90-х рр. існував замість ВПС, включаючи в свій склад
авіаційні підрозділи. Формувались війська ППО виходячи з досвіду війни з США
(1964 – 1975 рр.) [25, 30, 31, 47, 64, 72, 97, 100, 122, 123, 148, 205].
З понад усіх країн Азії, Африки, Латинської Америки осторонь стояла Ісламська
Республіка Іран (ІРІ), в якій після перемоги Ісламської революції (лютий 1979
р.) була створена оригінальна військова структура, яка включала в себе два
майже рівноцінні компоненти: ЗС армії ІРІ та Корпус стражів ісламської
революції (КСІР), що складались з СВ, ВПС та ВМС. Така ситуація виникла через
намагання уряду Аятоли Хомейні заснувати віддану ідеям Ісламської революції
військову організацію, бо регулярна армія втратила довіру прибічників Факіха
(найвищого авторитету країни). Вояки КСІР переважали армію ідеологічно, але
вести сучасні бойові дії не вміли, що в подальшому чудово довела
- Київ+380960830922