РОЗДІЛ 2
ВІКТИМНА ПОВЕДІНКА ПОТЕРПІЛИХ В ГЕНЕЗИСЕ ТЯЖКОЇ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ
2.1. Віктимна поведінка та її роль у механізмі вчинення тяжких насильницьких злочинів проти життя та здоров'я особи
Аналіз кримінологічної літератури, вивчення значної кількості архівних кримінальних справ свідчать про те, що багатьох насильницьких злочинів проти життя та здоров'я особи можна було б уникнути, якби жертва чи потерпілий виявляли елементарну обережність, завбачливість, передбачення можливих негативних наслідків їхньої поведінки, уміння погасити конфлікт, що виник.
Наука, що вивчає поведінку жертви від злочину, одержала назву віктимологія. Термін "віктимологія" походить від латинського слова "victima" - жертва - і грецького "logos" - слово, учення, - що дослівно означає "докладно про жертву" чи "вчення про жертву".
Сама ідея про місце жертви в генезисі злочинної поведінки не є новою, вона присутня в численних літературних джерелах, починаючи з найдавніших часів. На ранніх етапах становлення правової культури жертва злочину чи її близькі самі знаходили захист своїх прав. Особа жертви тривалий час спеціально не вивчалася, і її роль у генезисі злочинної поведінки майже не бралася до уваги.
Як самостійний науковий напрямок віктимологія зародилася відносно недавно, у середині ХХ сторіччя, коли були сформульовані основні теоретичні положення, про які піде мова нижче.
У центрі уваги вчених завжди опинявся злочинець, тобто особа, що безпосередньо скоїла злочинне діяння. Проблему особистості злочинця розробляли всі кримінологічні школи.
Представники класичної школи кримінального права, перш за все, приділяли увагу таким категоріям, як злочин і покарання.
Засновник класичної школи кримінального права Чезаре Бекаріа називав злочинами всі діяння, спрямовані проти суспільного блага. На перше місце він ставив порушення, що спричиняють шкоду суспільству, а на останнє - найдрібніші порушення прав приватної особи. Оскільки гарантія безпеки приватних осіб є першочерговим завданням будь-якої законно створеної асоціації, то порушення невід'ємного права кожного громадянина на безпеку не може не спричинитися до суворого покарання, передбаченого законом [23, с. 93]. Ч. Бекаріа приділяв велику увагу відповідності злочину покаранню: ефективність заходів, що перешкоджають вчиненню злочинів, повинна бути тим вищою, чим небезпечнішим є злочин для суспільного блага і чим сильнішими є спонукальні мотиви до вчинення злочину. Отже, суворість покарання повинна залежати від важкості злочину.[23, с. 83.]. Таким чином, злочин і покарання розглядалися в об'єктивному плані. При цьому ні особою злочинця перед вчиненням злочину, ані поведінкою його майбутньої жертви не цікавилися і на них не зважалося.
На противагу вченню класичної школи позитивістська школа переключила увагу із самого кримінального діяння на особу, яка це діяння скоїла.
Розробляються біологічні і соціологічні концепції формування злочинної особистості. Жертва злочину, як і раніше, залишається поза увагою.
Родоначальник антропологічного напрямку в кримінології Чезаре Ломброзо на підставі значної кількості анатомічних досліджень в'язнів висунув ідею про те, що злочинцями не стають у процесі життя, а вже народжуються такими. Основними причинами злочинної поведінки є природжені індивідуальні чинники, різні відхилення анатомічного характеру зумовлюють схильність особи до злочинної поведінки.
Згодом цю теорію було піддано модернізації і трансформації. Учні Ломброзо Е. Феррі, Р. Гарофало та ін., крім біологічних чинників, важливе значення надавали і соціальним умовам, що впливають на злочинне веління. Злочин, вчинений усякою людиною, є продукт не самої тільки його органічної статури, але й, головним чином, його психічної і моральної конституції, так само, як і умов фізичного й соціального зовнішнього середовища, у якому ця людина перебуває [196, с. 26 ]. Ураховуються кліматичні, метеорологічні, етнічні, професійні чинники, що обумовлюють злочинність.
Всебічно досліджуються злочинність і злочинці, кримінологічна наука прогресує, створюється безліч теорій, що пояснюють злочинну поведінку. Однак жертві злочину, як і раніше, уваги не приділяється. Лише на кінець 40-х років ХХ століття було нагромаджено досить матеріалу, щоб створити новий напрямок - віктимологію.
Першу наукову статтю, що закладала підвалини майбутньої науки, - "Зауваження щодо інтеракції між злочинцем і жертвою" - оприлюднив німецький кримінолог Ганс фон Гентиг у 1941 р., а 1948 року вийшла друком його двотомна монографія "Злочинець і його жертва. Дослідження із соціобіології злочинності". Питання, яких торкався автор, відразу ж привернули увагу вчених різних галузей - кримінологів, психологів, психіатрів, соціологів.
Якщо раніше класична і позитивістська школи розглядали злочинця і жертву як статичні поняття, то Г. Гентиг протиставив цьому так звану динамічну концепцію виникнення злочинності: сутність жертви за своєю природою є динамічною, від характеру її поведінки, від статусу жертви багато в чому залежить розвиток злочинної ситуації. На думку вченого, потерпілий і правопорушник фігурують у соціальних процесах виникнення злочинності і контролю за злочинністю як суб'єкти, що взаємно визначають і інтерпретують себе і свої дії. Жертва формує, виховує злочинця і завершує його становлення; вона мовчазно погоджується стати жертвою злочину, кооперується зі злочинцем і провокує його [217, с. 350 ].
У колишньому Радянському Союзі віктимологія як наука почала розвиватися з 70-х років: був опрацьований понятійний апарат віктимологічної науки, сформульовані основні положення. Питанням віктимології присвятили свої праці такі вчені, як, Л.В.Франк [199?202], Д.В. Рівман[169?171], В.С. Мінська [131-133] Г.І Чечель [206]., В.Я.Рибальска [176-178], В.В. Вандишев [33; 34], Н.Ф. Кузнєцова [117], П, С. Дагель [59]., В.І.Полубинський [154-158, В.П. Коновалов [