РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ МОВНОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ КРАСИ В КАРТИНІ СВІТУ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-ШІСТДЕСЯТНИКІВ
2.1. Краса як феномен когніції та культури
Серед концептів культури, які репрезентують цінності людства, особливе місце посідає концепт КРАСА. З часів Платона й дотепер красу разом з добром та істиною називають найвищими цінностями людства, рушійними факторами розвитку суспільства. Дехто ці три елементи навіть кваліфікує наскрізними архетипами культури та науки в цілому [87, 77].
Концепт КРАСА є універсалією, оскільки функціонує у концептосфері культури багатьох народів. Проте у світі не існує єдиної системи уявлень про красу. Це можна пояснити як складністю самого об'єкта пізнання (краса є явищем багатогранним), так і особливостями менталітету кожного етносу, у межах якого формуються погляди на красу. До зазначених причин слід додати ще й роль суб'єктивного фактора у процесі сприйняття, відчуття та пізнання краси. Тому виділений концепт потрібно вивчати, враховуючи взаємодію загальнолюдської, національної, узуальної та індивідуальної картин світу.
Концепт КРАСА відіграє важливу роль і в концептуальній системі українського народу. Зокрема, тісний зв'язок з природою, емоційна чуттєвість та кордоцентризм сформували в нього постійне прагнення до відчуття й переживання прекрасного, до відтворення цього прекрасного у мистецтві [87; 125, 26]. Щоб встановити інформаційне наповнення КРАСИ як етноконцепту, з'ясувати його місце в українській національно-мовній КС, перш за все необхідно визначити, якого змісту набув виділений концепт у контексті світової культури, що з цього змісту було включено українською ментальністю до етноконцепту КРАСА та який вплив на його структурування мали фактори формування української свідомості й особливості національного світосприйняття.
2.1.1. Концепт КРАСА як факт культури. З давніх часів концепт КРАСА був і залишається антропоцентричним. Ця особливість зумовлена тим, що людина завжди, усвідомлено чи неусвідомлено, пізнавала та інтерпретувала світ крізь призму власного "я". Найкраще суть сказаного доповнює вислів відомого філософа античності Протагора, який стверджував, що "людина є мірою всіх речей - існування існуючих й неіснування неіснуючих" [Цит. за: 213, 45 ].
Сьогодні дослідження в галузі когнітології, для яких антропоцентризм став базовим принципом, зорієнтовані на те, що концепт ЛЮДИНА є ключовим для будь-якої культури і що "місце будь-якої реалії у системі культурних цінностей - незалежно від того, належить ця реалія до рукотворного чи нерукотворного світу, - може бути визначеним лише через ту роль, яку відіграє ця реалія відносно людини"[164, 52]. Тому зміст концепту КРАСА як концепту культури необхідно розглядати у взаємозв'язку з концептом ЛЮДИНА. Цей взаємозв'язок виявляється в тому, що краса не існує поза межами людського сприйняття. Здатність бачити красу довкола, відчувати її й отримувати насолоду від її споглядання є власне людською здатністю, і в цьому полягає антропоцентричний вимір сутності краси.
Антропоцентричне начало у змісті концепту КРАСА було закладене вже древніми греками. Так, Аристотель вважав, що краса існує тільки для розуму людини, адже саме завдяки мисленнєвим операціям порівняння, виміру, судження можливо її пізнати [66, 28]. Зв'язок краса-людина виявлявся у давньогрецьких філософів і тоді, коли йшла мова про ідеал гармонійної людини, у якій поєднуються доброчесність душі та краса тіла. Проте природу краси вони пов'язували не з самою людиною, а з космосом, частиною якого вона є, та порядком, тобто гармонією.
Для древніх греків поняття космос-порядок-(гармонія)-краса були синонімами. Гармонію (красу) вони вважали: формою Всесвіту, що існує у вигляді симетричних геометричних фігур (Піфагор); поєднанням протилежностей (Геракліт); єдністю різноманітних речей, які перебувають у співвідношенні величини і порядку (Аристотель). Гармонія, міра та досконалість - ось три визначені античними філософами складники краси Всесвіту та людини як його частини [88, 96-100].
Древніми греками було також започатковано два підходи до визначення краси - формальний та ідеалістичний, які повторювалися в естетичних концепціях наступних епох. Формалісти, до яких належав Аристотель, стверджували, що краса - це передусім форма. Натомість ідеалісти, до кола яких входив Платон, були переконані в тому, що основу краси становлять внутрішні, ідейні, духовні чинники [66, 30]. Однак, як правило, концепції краси давньогрецьких філософів інтегрували у собі обидва підходи.
Кожна наступна культурна епоха вносила свої корективи та доповнення у загальносвітовий зміст концепту КРАСА. Для людини середньовіччя такий зміст визначався концептом БОГ. Розуміння краси в епоху середньовіччя обмежувалося релігійною свідомістю. Для митців і мислителів того часу головною була ідея "божественної краси" (Августин Блаженний, Хома Аквінський). Земним втіленням цієї краси вважали природу, її кольори та форми. Августин Блаженний писав, що саме Бог створив "прекрасні різноманітні форми, блискучі й приємні кольори" [Цит. за: 214, 361].
У частині естетичних середньовічних концепцій, зорієнтованих на християнство, існування краси пов'язувалося з ідеєю світла, що сходить згори. Таке тлумачення природи краси стає зрозумілим у контексті біблійної синонімізації - "Бог є світло". Відомий філософ пізнього середньовіччя та ренесансу Микола Кузанський вважав божественне світло й вище сяйво джерелом та універсальною формою будь-якого існування і стверджував, що прекрасною річ стає саме завдяки "сяянню форми" [93, 326-330].
Необхідно відзначити, що естетика світла існувала вже в епоху античності і була пов'язана з уявленнями про сонце та вогонь. Зокрема, О.Ф. Лосєв підкреслював, що "все можливе для розумового пізнання і зорового сприйняття, все естетичне та прекрасне кваліфікувалося Платоном як світле, яскраве, блискуче і максимально ясне (курсив наш. - О.Ц.). Найвищою сутністю всього є сонце"[113, 430]. Ідея зв'язку