РОЗДІЛ 2
Конституційно-правові принципи
відносин держави і релігійних організацій в Україні
2.1. Принцип гарантування свободи віросповідання
Гарантування свободи релігії як конституційно-правовий принцип відносин
об’єднань віруючих і Української держави передусім випливає з її проголошення
Основним Законом правовою і демократичною, закріпленого Конституцією України
зобов’язання Української держави забезпечити здійснення цього права. Так,
відповідно до ст.21, ч.2 ст.22, ч.1 ст.35 Конституції України [73] свобода
віросповідання є невідчужуваною і непорушною, гарантується і не може бути
скасована. Виходячи з Конституції України, зокрема її ч.2 ст.3, зобов’язання
держави гарантувати вказане право можна охарактеризувати як його утвердження і
забезпечення. З іншої сторони, закріплення Основним Законом України свободи
релігії означає не тільки зобов’язання Української держави її гарантувати,
забезпечувати, а й особливий захист з боку держави і суспільства [229, с.109].
Отже, в конституційно-правовому регулюванні відносин Української держави і
релігійних організацій необхідно враховувати, що гарантування свободи
віросповідання охоплює як правомірну реалізацію об’єднаннями віруючих цього
права, так і його охорону.
Такий підхід заперечує більш вузьке розуміння гарантування прав особи в
радянський період, коли забезпечення правомірної реалізації прав відставало і
не було збалансованим з засобами їх охорони [134, с.178]. Так, згідно з ст.ст.
4, 55 Конституції УРСР 1978 р. держава, її органи і службові особи
забезпечували лише охорону прав і свобод громадян [72]. У сфері свободи
релігії, крім того, гарантувалися не стільки права об’єднань віруючих, скільки
їх членів. Залишки такого підходу неважко помітити в чинному законодавстві
України, порівнюючи ст.1 із ч.3 ст.5 базового Закону [182]. Якщо згідно з
першою нормою одним із завдань цього Закону є гарантування та здійснення
громадянами України права на свободу совісті, то виходячи з другої держава лише
захищає права і законні інтереси релігійних організацій.
Гарантування в Україні об’єднанням віруючих свободи віросповідання повинно
відповідати і все більш вимогливим до держав контрольним міжнародним і
регіональним механізмам забезпечення прав людини. Так, якщо згідно з ст.2.2
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. гарантування
свободи віросповідання означає зобов’язання України вжити необхідних (курсив
наш. – Г.С.) законодавчих або інших заходів [178], то відповідно до пар.17
Прикінцевого документу Віденської зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ
1989 р. Україна вже повинна забезпечити в своїх законах і нормативних актах
повне та ефективне (курсив наш. – Г.С.) дотримання свободи думки, совісті та
релігії чи переконань [106, с.44]. Зокрема, для цього є необхідним ознайомлення
з прецедентною практикою Страсбурзьких органів. Рішення Європейського Суду з
прав людини демонструють сучасне, хоча й небездоганне [17, с.181; 93, с.21 -
24], розуміння гарантування свободи релігії, а встановлений ним рівень захисту
цього права є обов’язковим для застосування Україною - учасницею цієї
Конвенції. Зокрема, виходячи з позиції зазначеного Суду в справі “Гасан і Чауш
проти Болгарії” законодавство України має передбачати правові засоби захисту
від свавільного втручання органів державної влади в гарантовану Конвенцією
свободу віросповідання [205, с.227].
На нашу думку, потенціал конституційно-правових засобів у гарантуванні свободи
релігії передусім має виявлятися щодо вихідних передумов цього права, якими
К.Дьюрем вважає забезпечену в суспільстві певну міру плюралізму, економічної
стабільності, політичної легітимності і поваги до релігійних прав тих, хто має
інші переконання [29, с.37 - 39].
Згідно з поширеною в спеціальній літературі думкою основною вихідною умовою
свободи віросповідання є передусім релігійний плюралізм [66; 247] -
багатоманітність релігійного життя, визнана усіма її складниками, які
встановили певні умови мирного співіснування [38, с.17]. Виходячи з цього та з
урахуванням внутрішньої автономії об’єднань віруючих роль
конституційно-правових норм у гарантуванні релігійного плюралізму вбачається
обмеженою. Проте в Україні конституційно-правовими засобами забезпечується і
охороняється релігійне різноманіття, яке за думкою В.Єленського “створює
мінімально необхідні передумови для розвитку релігійної свободи” [38, с.17].
Передусім це гарантування Конституцією України, її міжнародно-правовими і
регіональними угодами свободи віросповідання кожному (курсив наш. – Г.С.). Тому
зобов’язання Української держави забезпечувати реалізацію і охорону свободи
релігії не дорівнює вкоріненому в значній частині населення України стереотипу
“про обов’язок держави захищати історичні церкви візантійського обряду” [91,
с.65]. Вказане право повинно гарантуватися всім об’єднанням віруючих, у тому
числі тим, члени яких належать до національних, релігійних меншин, нових
релігійних рухів. Згідно з сучасним розумінням свободи релігії, озвученим у
Загальному коментарі Комітету ООН з прав людини до ст.18 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, захистом цього фундаментального права
користуються як традиційні або аналогічні їм за інституційними характеристиками
або практикою релігії, так і недавно утворені релігійні переконання та
релігійні меншини [84, с.135].
Зазначимо, що відповідна конституційно-правова основа для виконання цих завдань
в Україні є. Так, виходячи з ст.11 Конституції України держава сприяє
розвиткові релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин
Україн
- Київ+380960830922