Розділ 2
Католицький соціальний персоналізм Ж.Марітена
У сучасній християнській філософії є два види персоналізму. Перший пов’язують з
іменем Жака Марітена (так званий католицький або томістський персоналізм,
оскільки передбачає томістську концепцію людини); другий – з Еманюелем Муньє
(1905-1950).
Концепції соціального персоналізму знайшли велике число прибічників, викликавши
значний інтерес у багатьох країнах Європи та за її межами. Без сумніву, цьому
сприяв Папа Пій ХІІ (1939-1958), який рішуче виступив на їх підтримку. Певну
роль відіграли також авторитет і популярність Ж.Марітена, доступні роботи
котрого привертали до себе велику увагу. Про це свідчить хоча б той факт, що
саме Ж.Марітен очолював комісію, створену ЮНЕСКО для розроблення проекту
“Всезагальної Декларації прав людини”, у склад якої входили представники різних
ідеологій та культурних кіл.
Тому завдяки популяризації, з одного боку, соціальних ідей Ж.Марітена, а з
іншого – соціального вчення Церкви, особливо Пія ХІІ, персоналізм прокладає
собі дорогу не лише в працях спеціалістів, а й у свідомості християн. Суттєве
значення має у цьому плані і розвиток філософської спадщини св.Томи
Аквінського. Дослідження у даній царині не припинялись упродовж війни, і дещо
послабилися лише в останні десятиліття.
У царині соціальної філософії Ж.Марітен відштовхується від томістського
розуміння особистості і приходить до визначення основ та принципів
соціально-філософського напряму, який окреслює як інтеґральний гуманізм або
персоналізм. Відправним пунктом у ньому виступає критика середньовічної
концепції sacrum imperium, Божого Царства, а властиво, надії на визволення
всього світу від зла, тягарів і гріхів. Наслідком цієї концепції було вивищення
духовної церковної влади над владою світською. З огляду на те, що хода подій
незворотня, християнство не може прагнути того, що відійшло вже в минуле,
вимагаючи реалізації тих ідеалів, котрі з’явилися сім століть тому. Це факт, що
християнство воліло піднести людину до Бога; середньовічний гуманізм є
найповнішою формою гуманізму, проте ця епоха минула раз і назавжди.
Антропоцентричний гуманізм, що розвинувся з часів Ренесансу, привів сучасну
людину до катастрофи. Ще з Середньовіччя процес секуляризації (звільнення з-під
церковного впливу) просунувся настільки, що виокремилося два центри влади:
мирська держава і Церква. І так як не можна вимагати підкорення усього
суспільно-політичного життя Церкві, рівно ж і неможливо вимагати того, аби
сучасна людина реалізовувала у своєму бутті лише суто духовні цілі.
Суперечка про духовне і часове нерозривно зв’язана з філософією політики, з
філософією культури, а також із філософією історії відтоді, як “Ісус Христос
проголосив принцип поділу на Кесареве і Боже, який і досі являє нам багатство
своїх можливостей і вимог. Сьогодні перед лицем світу, що несе в собі стільки ж
загроз, скільки й великих спокус, передусім саме в мисленні кожного з нас
необхідно провести це розмежування і зрозуміти важливі істини, вірності яким
воно вимагає від нас. Якщо християнин піддасться спокусі мислити про духовні
суть і місію релігії в залежності від соціальних, земних досягнень і руху
історії, він з самого початку стане у своїх міркуваннях на хибний ґрунт,
ризикуючи забути про те, що складає його власну силу супроти тих руйнівних
філософій, які намагаються дістатися його серця і чи то здійснити революцію,
покликану перетворити людину тут, на цьому світі, а чи пак зробити миттєву і
безглузду свободу кінцевою метою. Водночас, якщо він забуде, що саме духовне є
істинною закваскою нашого земного буття, яка діє безперервно, очищаючи його від
несправедливості, і вчить нас високо цінувати природу й історію в силу закону
братньої любові і розуму, що його оживляє милосердя, то він зрадить своєму
власному покликанню і, на нещастя всього світу, спричиниться до згасаня в людей
земної надії, яку дає Євангеліє” [42, 38].
У Франції, Бельгії, Австрії та Німеччині у цей період помітним стає інтерес до
соціально-філософських досліджень, особливо до питання відношення особи до
суспільства і до проблем природного права. Тут слід назвати такі імена, як Ж.
Марітен, Ф. де Вульф, Ф. Вальтер, П. Мандонне, О.Шилінг, Р. Лінхардт, Е. Курц,
Й. Бідерлак, І. Уде, Ж. Леклерк та ін. Їхні дослідження сприяли поглибленню
соціального вчення Церкви і формуванню основоположних концепцій католицького
соціального персоналізму.
2.1. Ідеал майбутнього у концепції Ж.Марітена
У своїй концепції Ж.Марітен наголошує на тому, що існує лише одна Церква, при
цьому можливі різні християнські цивілізації, різні християнства. Відтак,
філософ задається метою передбачити “історичний ідеал нового християнства”,
нового часового устрою. На відміну від середньовічного християнства, яке
містило в собі сакральне ставлення до часового, концепція нового християнства –
мирська. “Цей часовий устрій людей приймає в своє лоно релігійне розмаїття так,
що всередині християнського міста в умовах сучасності невіруючі живуть поруч із
вірними, беручи участь у спільному часовому блазі” [88, 200]. Місто надає
різним духовним спільнотам, що живуть в його лоні, форму юридичних структур,
які б толерантно ставились одна до одної і згідно зі своєю природою утворювали
міцний дружній союз. У такому християнстві часове підпорядковуватиметься
духовному, де загальне земне благо сприйматиметься як простий засіб, як
проміжна мета щодо життя вічного. Тоді з’явиться щось на кшалт “християнської
діаспори, християнства не згуртованого і не зосередженого в єдиному тілі
однорідної цивілізації, а розсіяного поміж націй та по всій земній кулі мережею
осередків хри
- Київ+380960830922