Розділ 2
Цивільно-правові аспекти ЗДІЙСНЕННЯ права людини на життя
2.1. Цивільно-правові аспекти здійснення права людини на життя власною
поведінкою
Сенс кожного суб’єктивного права полягає у реальній можливості його здійснення.
Право людини на життя здійснюється завдяки поведінці інших осіб і найперше
держави. Поряд з цим певну поведінку в контексті свого права на життя може
вчиняти і сама людина.
В юридичній літературі поширена точка зору, за якою власні дії людини, як
суб’єкта права на життя, зводяться до права на ризик і права на припинення
життя [285, с. 39]. Її відстоюють з певними особливостями М.М. Малеїна [131, с.
57], Н.В. Кальченко [87, с. 11] та інші вчені.
Деякі автори аналізуючи можливі форми реалізації права людини на життя, не
розглядають можливості людини реалізувати своє право на життя власними діями в
якості окремої групи взагалі [113, с. 25-36], а переважна кількість вчених,
досліджуючи зміст права людини на життя, зупиняється лише на проблемних
питаннях початку і закінчення життя, а також положеннях стосовно штучного
переривання вагітності, еутаназії тощо, які, як правило, асоціюють з правом на
життя, не класифікуючи можливості носія цього права [43; 114].
На думку В.М. Танаєва, можливість людини реалізувати право на життя власними
діями полягає у здійсненні професійної діяльності, пов’язаної з ризиком для
життя, участі у проведенні наукових експериментів в якості добровольця,
самовикористанні винахідниками нових засобів впливу на людський організм,
самолікуванні, відмові від надання медичної допомоги, участі у небезпечних
ритуалах віруючих, вчиненні самогубства, еутаназії тощо [285, с. 39].
Така позиція є не зовсім точною. Самовикористання винахідниками нових засобів
впливу на людський організм є настільки наближеною до участі у проведенні
наукових експериментів, що участь самого винахідника як піддослідного не дає
підстав для виділення цієї форми реалізації права людини на життя в якості
окремого елемента. Сумнівним видається також визначення самолікування як
елемента права людини на життя, оскільки самолікування не можна розглядати як
відмову від лікування взагалі, а крім того, самолікування не тягне за собою з
необхідністю поставлення свого життя у небезпеку. Інший підхід означав би
віднесення до змісту права людини на життя можливість будь-яких дій, безпечне
вчинення яких вимагає певних спеціальних знань, наприклад, ремонт побутових
електроприладів. Спірним видається також віднесення самолікування до змісту
права людини на життя взагалі. Безпідставним є віднесення до переліку таких
можливостей самогубства як фактичної можливості людини, що не є суб’єктивним
правом. Що стосується еутаназії, то її більш доцільно розглядати як можливість
вимагати певну поведінку від інших осіб, спрямовану на здійснення права людини
на життя.
Формою правомірного поставлення життя у небезпеку власними діями М. М. Малеїна
визнає можливість піддавати своє життя істотному ризику та вирішувати питання
про припинення життя [131, с. 57]. Слід погодитись із визначенням такої
суттєвої ознаки ризику як його істотність. Істотність ризику визначається на
момент вчинення відповідної поведінки самим носієм права на життя. Адже
вчинення небезпечної для життя поведінки без усвідомлення ступеня такої
небезпеки людиною не обумовлюється усвідомленим прийняттям рішення про
поставлення свого життя у небезпеку. На мою думку, така істотність ризику для
життя повинна характеризуватись більш високою ймовірністю втрати життя.
У той же час, хоча поняття еутаназії передбачає прохання людини позбавити її
життя, життя людини припиняється не внаслідок такого прохання, а внаслідок
поведінки медичного персоналу. Тому, видається, що, зважуючи юридичну
значимість факту прохання про припинення життя і факту самого його припинення
на таке прохання, більш вагоме місце в юридичній конструкції слід відвести
поведінці медперсоналу по припиненню життя людини.
Здійснення права людини на життя власними діями повинно охоплювати можливості
вчинити самопожертву в загальносуспільних інтересах чи інтересах інших людей,
розпорядитись своїм життям шляхом надання інструкцій на випадок такої хвороби,
або перебування особи у такому стані, коли вона буде неспроможною висловити
свою волю; припинити своє життя шляхом пасивної поведінки, зокрема, відмови від
лікування чи прийняття їжі; піддати себе ризику медичного, наукового та іншого
досліду; виконувати роботу, пов’язану з ризиком для життя людини на підставі
цивільно-правових угод; право людини на самозахист життя тощо.
На державу покладається обов’язок забезпечити належний сприятливий режим
реалізації таких можливостей суб’єктом права на життя. Якщо життя ставиться у
небезпеку, то місія держави полягає у максимальному зниженні можливого ризику
втрати життя. Правомочність особи по вчиненню поведінки, спрямованої на
реалізацію права на життя, полягає, по-перше, у свободі свідомого волевиявлення
щодо поставлення свого життя у небезпеку з метою досягнення позитивної, з точки
зору моральних й правових критеріїв, мети; а по-друге, у свободі вибору способу
поставлення свого життя у небезпеку. Слід підкреслити, що така правомочність
може належати особі лише за тих умов реалізації права на життя, які б безумовно
виключали створення загрози життю інших осіб.
Можливість вчинення людиною певної поведінки, спрямованої на здійснення її
права на життя слід розглядати як можливість добровільного прийняття і
реалізації особою рішення, обумовленого вільним й свідомим волевиявленням,
спрямованого на досягнення певної позитивної мети в інтересах самої особи,
інших осіб чи суспільства в цілому, щодо по
- Київ+380960830922