РОЗДІЛ 2
ЗДІЙСНЕННЯ УЧАСНИКАМИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПРАВА НА САМОЗАХИСТ
2.1. Загальні критерії правомірності здійснення права на самозахист цивільних
прав та інтересів
Право на самозахист, як і будь-яке інше право, є видом і мірою можливої
поведінки особи. Надаючи особі право вільно обирати заходи самозахисту, закон
визначає певні межі цієї свободи, порушивши які, вона сама вважається такою, що
діє протиправно, викликавши у іншої особи право на самозахист.
Необхідність встановлення певних меж, як зауважує Й.Ізензеє, обумовлена тим, що
права жертви можуть знаходитись у колізії з правом на захист порушника або
третьої особи. Оскільки захист основних прав може бути пов’язаний з посяганням
на конституційно регульовані інтереси, він повинен бути обмеженим відповідними
застереженнями, що визначають права самого порушника на захист. Жертва має
позитивний статус, тобто право на захист, а порушник – негативний статус, тобто
право на захист від надмірного втручання [75,с.190]. Як зазначав професор
М.С.Таганцев, заперечуючи право оборони проти оборони, ми повинні визнати це
право у разі порушення меж оборони [217].
Будь-яке законодавче обмеження юридичної матерії стосовно індивідуальної
свободи, зазначає Г.Лерхе, обумовлене можливістю зіткнення цінностей, що
підлягають захисту, та спрямоване на створення їх «адекватного балансу», а тому
таке обмеження визнається правом [75,с.234]. При цьому межа здійснення прав не
повинна бути розпливчатою [75,с.239].
Реалізовуючи надану можливість, особа здійснює конкретні дії, у яких
виражається як воля самої особи, так і особливості цього випадку [84,с.45].
Отже, під час вибору заходу самозахисту особа виходить, по-перше, з вимог
закону, а по-друге, з обстановки, в якій перебуває. Остання допомагає вирішити,
який із заходів дозволить найбільш ефективно здійснити самозахист.
Дослідження критеріїв правомірності здійснення права на самозахист має
практичне значення, оскільки шкода, заподіяна у межах реалізації права на
самозахист, не відшкодовується (ч.1 ст.1169 ЦК). Шкода, заподіяна третій особі
під час самозахисту, відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ч.2
ст.1169 ЦК). У разі порушення меж права на самозахист завдана шкода
відшкодовується особою, яка захищалася (ч.1 ст.1166 ЦК).
Професор В.П.Грибанов виділяв такі складові, що визначають межі здійснення
цивільного права: 1) призначення права; 2) суб’єктний склад, тобто особи, які
мають необхідний обсяг цивільної дієздатності для реалізації права; 3)_часові
межі; 4) спосіб здійснення права [84,с.48-49]. Оскільки перші три елементи вже
були розглянуті під час дослідження поняття права на самозахист, зосередимо
увагу на розгляді четвертого - правомірності способу здійснення права на
самозахист.
Для заходів самозахисту, які отримали законодавчу регламентацію, критерії
правомірності прямо визначені. Так, згідно зі ст.968 ЦК річ, яку поклажодавець
не забрав із ломбарду, може бути продана ломбардом у порядку, встановленому
законом, після того, як мине 3 місяці від дня закінчення строку договору
зберігання. Із суми, одержаної від продажу, вираховуються плата за зберігання
та інші платежі, які належить зробити ломбардові, а залишок суми повертається
поклажодавцеві.
Особа має право захищатися і способами, не передбаченими законом чи договором,
якщо вони відповідають загальним умовам правомірності (ст.19 ЦК).
За часів радянського законодавства, яке не містило загальної норми щодо права
особи на самостійний захист, самозахист найчастіше здійснювався лише за
допомогою необхідної оборони, дій у стані крайньої необхідності та деяких
заходів самозахисту у зобов’язальних відносинах, зокрема відмови від договору,
виконання роботи, не виконаної контрагентом. Саме ці заходи і досліджувалися
вченими. За умови проголошення права особи захищатися будь-якими діями, що не
заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, зростає й
актуальність дослідження загальних критеріїв правомірності здійснення
самозахисту.
У ст.19 ЦК передбачені загальні умови правомірності заходів щодо самозахисту.
Зокрема, вони: 1) не можуть бути заборонені законом та суперечити моральним
засадам суспільства; 2) повинні відповідати змісту права, яке порушене;
характеру дій, якими воно порушене; наслідкам цього порушення.
Однак питання правомірності заходів самозахисту не можна розглядати, спираючись
лише на норму ст.19 ЦК, окремо від інших норм законодавства, і перш за все, від
загальних положень здійснення цивільних прав, у тому числі й права на захист
(ст.ст.12, 13, 20 ЦК), а під час закріплення заходів самозахисту у договорі
сторони мають додержуватися вимоги ст.ст.6, 629 ЦК щодо меж договірної
свободи.
У науці до умов правомірності заходів самозахисту відносять необхідність
припинення порушення [79,с.34;195,с.40]. Слід погодитися з тим, що оскільки
будь-яке порушення права потребує припинення, то важко уявити ситуацію, коли не
було б у цьому потреби, тому виділення цієї умови є зайвим [214,с.25].
Деякі вчені вважають, що умовою правомірного самозахисту є те, що особа, яка
самостійно захищає своє право, є безперечним його носієм [117,с.71;230,с.15].
Однак за допомогою самозахисту можна захищати права іншої особи. Також слід
погодитися з тим, що ця умова є загальним правилом для звільнення від
відшкодування шкоди і взагалі здійснення права, тому вона не є інституційною
ознакою самозахисту [186,с.48].
Перш за все, заходи самозахисту не повинні бути заборонені законом.
Так, згідно зі ст.335 КК не допускається вимагати виконання договору під
загрозою насилля над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження або
знищення їх майн
- Київ+380960830922