Розділ 2
Соціокультурна зумовленість формування особистості керівника й підлеглого
2.1 Поняття та структура особистості
У соціології, як і в інших соціальних і гуманітарних науках, проблема
особистості є найбільш актуальною. Досить лише сказати, що, за деякими
підрахунками, існує понад 500 визначень поняття “особистість”. Було б наївним і
мало корисним додавати сюди ще одне. Проте варто розкрити зміст цього поняття,
зробивши акцент не стільки на теоретичній його інтерпретації, скільки на
теоретичній верифікації. Маючи при цьому на увазі, що в перспективі нас буде
цікавити не так особистість взагалі, як особистість саме управлінця, керівника.
Тому вже з перших кроків нашого дослідження акцент буде зроблено саме на цьому
аспекті.
У загальному контексті зміст поняття особистості розкривається через
співвідношення з такими близькими до нього поняттями, як “людина”, “індивід”,
“суб’єкт”, “індивідуальність” (див.: [Кон; Левонтин]). Особистість є певним
проявом людини, її специфічно людських якостей. Але яких саме? Філософи при
цьому виходять із твердження, що людина є природно-соціальною істотою.
Найпростіше обрати цей шлях, визначивши особистість як соціальний аспект
людини. Тоді сутність особистості зведеться до досить простої формули: особа –
це людина без і поза природними проявами її життєдіяльності (див.: [Мид;
Мартинюк; Бергер]). Проте цей шлях є малопродуктивним. Хоча би тому, що немає
очевидного, доступного для спостереження й описання розмежування власне
природних і власне соціальних проявів людини, окрім, хіба що, певних
фізіопсихічних якостей, таких як темперамент та деякі інші. Але й вони в
соціальних діях людини набувають, очевидно, неприродного вигляду, втрачають
своє суто біологічне походження, трансформуються настільки, що співвіднести з
її природною основою практично неможливо. Теоретично це також є досить складною
справою. Зокрема, сучасний французький соціолог Р. Будон, досліджуючи цю
проблему, виявив, що власне природних проявів людського життя не більше ніж 1%;
все інше зумовлено соціальними факторами та проявляється в суто суспільному
вигляді.
Не менш складною є і проблема співвідношення аналізованих понять: індивід –
людина – особа – індивідуальність. Тут наявна одночасно й певна тотожність, і
суттєва відмінність. Зрозуміло, що їх найбільш загальною основою є людина, бо
всі інші поняття – лише деяка модифікація даного фундаментального поняття.
Іншими словами, це означає, що індивід, людина й індивідуальність є різними
формами прояву людської сутності. Аби в цьому розібратися більш детально, варто
звернутися до історії соціології.
В історії соціології проблема особи в більш-менш повному вигляді була
поставлена в “пізніх” класиків, передусім у роботах М. Вебера, В. Парето,
Е.Дюркгейма та інших. Так, М. Вебер, зокрема, не лише приєднується до думки
щодо соціальної сутності людини, яка вже певною мірою ствердилася на той час у
соціальній філософії та соціології, але й шукає критерії розмежування
соціального й несоціального в людській діяльності. На його думку, такими є
орієнтованість людської діяльності на врахування реакції суспільного оточення
на свої дії, у тому числі самооцінка та зважання на передбачувані реакції інших
людей, навіть у разі їх відсутності. Іншою важливою тезою є твердження М.Вебера
про раціональність як визначальну рису власне соціальної дії (див.: [Вебер,
1990]). Проте тут у нього міститься, на нашу думку, певна суперечність. У
тлумаченні орієнтації на інших як визначальної риси людської активності особа
інтерпретується як переважно суб’єкт спілкування та взаєморозуміння (звідси
випливають його основні засади “розуміючої” соціології); у твердженні ж про
раціональність як визначальну рису людини остання тлумачиться як об’єкт
відносин. У кращому разі, якщо продовжити ці міркування або розглянути їх у
контексті подальшого розвитку соціології, закладаються методологічні засади
управління на основі людських відносин (у плані розуміння й урахування в
управлінських діях суб’єктивних станів індивіда чи групи) (див.: [Карлоф]). В
іншому разі торується шлях до його ж концепції “чистої”, або “завершеної”
бюрократії.
Остання теза, до речі, відразу ж знайшла заперечення з боку В. Парето (див.:
[Арон]). Теж розглядаючи людину як раціональну істоту, він не визнає, проте,
всезагальності її (раціональності) проявів, наділяючи цією характеристикою лише
діяльність у сфері виробництва, науково-технічної та інженерної активності. В
інших же випадках людина діє, на думку Парето, під впливом так званих
резидусів, природа яких, попри багатослівне пояснення класика, залишається
досить-таки нерозкритою. Але якщо сприйняти дані тези як певну методологію та
спробувати їх концептуалізувати в контексті проблематики управління, логічно
постає необхідність існування двох типів теорії та практики управління: суто
бюрократичної, що випливає з тези про виключну раціональність людських дій та
“гуманістичної”, яка відштовхується від самоцінної суб’єктивності (див.:
[Асеев]). Попередньо зауважимо, що це не суб’єктивна помилка чи алогічність
вказаних концепцій, а реальна суперечність реальної практики управління, що
потребує належного пояснення.
Е. Дюркгейм (див.: [Дюркгейм, 1991]), наскільки можна судити, не торкається
безпосередньо проблем управління. Його теоретичні інтенції зосереджені на
взаємодії окремого індивіда та спільноти. Але ж організація теж виростає на
основі групи й має власну соціогрупову структуру. У цьому контексті теорія
аномії Е. Дюркгейма цікава тим, що ставить проблему від’ємної (негативної)
індивідуальності людей, позбавлених поз
- Київ+380960830922