РОЗДІЛ 2
НЕПОВНОЛІТНІЙ ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
2.1. Юридична природа осудності
В загальній теорії держави та права загальновизнано, що підставою виникнення
правовідносин є юридичний факт [40, с. 400-404; 41, с. 193-196]. Тому підставою
виникнення кримінально-правових відносин є вчинення особою злочину як виду
протиправної поведінки. Саме в рамках кримінально-правових відносин вирішується
питання про можливість бути суб’єктом злочину та як наслідок – суб’єктом
кримінальної відповідальності – і відбувається її реалізація. Але особа, яка
визнається суб’єктом злочину, на нашу думку, не завжди стає суб’єктом
кримінальної відповідальності. Це твердження обґрунтовується висновком
Конституційного суду України від 27 жовтня 1999 р. щодо офіційного тлумачення
положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську
недоторканність), відповідно до якого кримінальна відповідальність настає з
моменту набрання законної сили обвинувальним вироком [42]. Тобто, особа може
визнаватися суб’єктом злочину, але на підставі норм кримінального закону,
наприклад, про звільнення від кримінальної відповідальності, бути звільненою
від неї. Слід погодитися з точкою зору, згідно з якою суб’єкт злочину є
початковим ланцюгом кримінальної відповідальності та своїми ознаками (або їх
відсутністю) визначає характер цієї відповідальності [43, с. 58; 44, с.
626-633; 4, с. 8]. Таким чином, у процесі реалізації кримінальної
відповідальності саме ознаки суб’єкта злочину виступають підставою для
диференціації відповідальності. Однією з таких ознак, на нашу думку, є вік
особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Тому неповнолітній внаслідок особливостей психофізичного розвитку, обумовлених
віком, потребує, з нашої точки зору, особливої уваги при вирішенні питання про
можливість бути суб’єктом злочину та суб’єктом кримінальної відповідальності. У
цьому розділі будуть детально розглянуті ознаки суб’єкта злочину з урахуванням
особи неповнолітнього. Але перш за все розглянемо розвиток поняття “суб’єкт
злочину” у доктрині кримінального права.
До прийняття чинного Кримінального кодексу України 2001 р. поняття суб’єкта
злочину законодавцем не формулювалося, в зв’язку з чим фахівцями давалися різні
за формою визначення поняття “суб’єкт злочину”.
Так, на думку В.О. Владимирова та Г.О. Левицького, суб’єктом злочину є фізична
осудна особа, яка досягла встановленого законом віку, винна у вчиненому
суспільно небезпечному діянні, передбаченому законом як злочин [45, с. 6]. В.С.
Орлов вважає, що суб’єктом злочину може бути визнано особу, яка володіє такими
двома якостями: 1) осудністю під час вчинення злочину; 2) віком, у межах якого
вона, відповідно до закону, може нести кримінальну відповідальність [46, с.
29]. Р. Оримбаєв писав, що загальне поняття суб’єкта (спеціального суб’єкта
теж) злочину можливо визначити як осудну особу, яка досягла певного віку та
володіє ознаками, що встановлені певними нормами Особливої частини
Кримінального кодексу [47, с. 25]. У великому юридичному словнику визначено, що
суб’єкт злочину являє собою осудну фізичну особу, яка досягла передбаченого
законом віку [48, с. 663].
Чинний Кримінальний кодекс України вперше містить поняття “суб’єкт злочину”,
яке раніше формувалося вченими в юридичній літературі. Відповідно до ч. 1 ст.
18 КК України, суб’єктом злочину (мається на увазі загальний суб’єкт) є фізична
осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, згідно з чинним Кримінальним
кодексом України, може наставати кримінальна відповідальність.
У теорії кримінального права зазначається, що поряд із загальним суб’єктом
існує і спеціальний суб’єкт злочину, але єдиного поняття змісту цього інституту
не існувало. До кінця 50-х років минулого століття при встановлені кола
спеціальних суб’єктів в основному вказувалося, що ним може бути не всяка, а
лише спеціальна особа, без детального розкриття змісту цього твердження [49, с.
186; 50, с. 127; 51, с. 141]. Лише з кінця 50-х років XX століття почався
аналіз і створення відносно повних визначень поняття спеціального суб’єкту, які
можна об’єднати у три групи.
Одні вчені спеціальними суб’єктами визначають осіб, які мають не тільки
загальні властивості всіх суб’єктів злочину (осудність та вік), але і
характеризуються додатково особливими, лише їм властивими якостями [46, с.
138]. У цьому визначенні головний акцент робиться на різниці загального та
спеціального суб’єкта злочину шляхом вказівки на додаткові ознаки; хоча вони не
називалися.
Інші науковці вважають, що спеціальним суб’єктом є особа, що має певні
особливості, які передбачені в диспозиції відповідної норми Кримінального
кодексу [45, с. 8; 2, с. 54].
Третя група юристів вважає, що спеціальним суб’єктом є особа, яка, крім
необхідних ознак суб’єкта (осудність і вік), має ще і особливі додаткові
ознаки, які обмежують можливість притягнення до кримінальної відповідальності
інших осіб за вчинений злочин [47, с. 82; 52, с. 8]. У цьому визначенні не
передбачено, на нашу думку, дуже важливе положення про те, що ознаки
спеціального суб’єкта злочину повинні бути передбачені у кримінальному законі
або виходити з нього. Як бачимо, протягом розвитку кримінального законодавства
в юридичній літературі висловлювалися різні думки стосовно змісту ознак, які
характеризують спеціальний суб’єкт злочину.
Уперше спроба систематизувати види спеціальних суб’єктів шляхом їх класифікації
зробили Н.С. Лейкіна та Н.П. Грабовська, які писали про ознаки, що
характеризували: 1) державно-правовий стан особи (іноземець, особа без
громадянства); 2) професійний статус,