РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА І ПОЧАТКОВИЙ РОЗВИТОК ОБНОВЛЕНСЬКОГО РУХУ В ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ УКРАЇНИ
2.1. Історичні передумови та теоретичні витоки обновленського церковного руху.
Формування організаційних засад обновленства під час революції 1905 - 1907 рр.
Споконвічно в Україні Православна Церква і православний народ існували як
взаємопроникаючі величини: то був єдиний суспільно-церковний організм.
Українська Церква була собороправною, верховна ієрархія, яка обиралася за
участю мирян, мала духовний зв'язок з народом, не цуралася його звичаїв і
проблем, у довірі людській бачила запоруку свого пастирського служіння. За
ґрунтовним висновком Ф.Г.Турченко, в Церкві чітко окреслювалися самобутні риси:
управління, обрядова сфера, мова, співи, архітектура, живопис були наповнені
характером національного буття і являли собою невід’ємну частину української
духовності [296, с.23]. Відтоді, як Україна у 1659 р. опинилася під владою
Московської держави, розпочався процес спотворення засад Україн-ського
Православ’я. Спочатку Церква України залишалася незалежною від Московської
Патріархії,*
[* З 988 р. УПЦ перебувала під омофором Константинопольського Патріарха] але у
1685 – 1686 рр., всупереч церковним канонам, вона була змушена підкоритися
російському Патріархові і Москва відразу ж розпочала щодо неї нівеляційну
політику [249, с.194].
Світська влада, яка прагнула використовувати Православ'я з метою пригні-чування
народних мас, намагалася зробити Церкву легко керованою, вразливою для критики,
позбавленою духовних коренів у народі, тобто такою, яка гостро потребуватиме
заступництва уряду. Наслідком тоталітарної політики російсько-го царату,
спрямованої на знищення самобутності і організаційної самостійно-сті Церкви,
стало підпорядкування Церкви державі. Акт підпорядкування юридично закріпили
укази Петра I, Церкву було перетворено «на ідеологічний придаток державного
апарату» [158, с.5]. При цьому порушилися міцні ідейною чистотою підвалини
церковної будови, що й призвело до наступних покручень і руйнації у загальній
системі церковної організації.
«Духовний Регламент» навіть не натякав на автономію Київської метрополії [246,
с.309-345]. Російський Синод не просто позбавив Українську Церкву пра-вових
свобод, він зазіхнув на її ключові ідейні та організаційні принципи: ос-міяв
народність, знищив собороправність, спотворив значення пастирського служіння,
принизив українське священство [186, с.248]. Синод регулював усі ієрархічні
питання, церковна громада втратила право обирати духівництво. Церковне
керівництво призначалося з представників правлячого класу, які після прийняття
духовного сану не змінювали специфіки життя і не ставали більш милосердними до
народу. «Аристократи від народження, вони мало ціка-вилися життям низів, не
розуміли їх» – відзначив М.В.Харішин [305, с.63]. Вла-дики збагачувалися,
використовуючи привілеї свого високого стану, зовсім не піклуючись про те, що
«легше верблюдові пройти крізь голкові вуха, ніж бага-тому ввійти в царство
Боже» (Мт. 19.24). Не зрікшись розкошолюбства, Церква все більш переваги надає
зовнішній стороні богослужіння, нехтуючи основни-ми наставляннями християнства:
«Пасіть стадо Боже, що у вас, доглядаючи за ним не примусово, а добровільно,
по-божому; не для лихого зиску, а доброхіть, і не як пануючі над вибраними, а
бувши зразком для стада» (1 Петр.5.2-3).
Церковні реформи Петра I спричинили відчуження народу від Церкви. Місія
духовного наставника зазнала неіманентних змін: приміром, якщо раніше за
розголошення таємниці сповіді на духівника очікувало суворе покарання, то після
Указу 1716 р. клір був зобов'язаний доносити урядові, якщо на сповіді пролунало
про змову проти царя. «Для населення священик став небезпечною людиною» [184,
с.4], парафіяни почали побоюватися бути щирими перед кліри-ками. Було
заборонено вживати рідну мову на сповіді і в проповіді, а впровад-ження
духовної цензури призвело до того, що духівництво збайдужніло до церковної
проповіді [249, с.205-206]. Спотворення таких важливих елементів богослужіння
як сповідь і проповідь дуже перешкоджало налагодженню пастирського спілкування
кліру з народом.
Змушена відповідати вимогам світської влади, Церква поступово набувала ознак
бюрократичної одиниці. Згодом вона отримала право на виконання
адмі-ністративних функцій: ведення шлюборозлучних процесів, реєстрацію шлюбів,
народжень і смертей. Синод був схожий на канцелярську установу [302, с.37],
церковна практика робилася засобом одержання зиску, священнодійство поволі
перетворювалося на позбавлений духовного змісту механічний ритуал. Далеко не
всі покладені на Церкву зобов'язання співпадали з нормами християнської моралі,
за влучним зауваженням Н.М.Лукіна, «ставши державною релігією, християнство з
гнаного стало гонителем» [235, с.11]. Церква втрачала спокон-вічні традиції
милосердя і допомоги ближньому, вгасав вогонь віри. Паралель-но простежувалася
моральна деградація духовного стану, який певною мірою віддзеркалював
«притаманну суспільству картину моральних вад» [243, с.69]. Бюрократична
система РПЦ була зорієнтована на виховання чиновників [215, с.8] і для деяких
кліриків слова Писання стали «мертвою буквою». Закликаючи народ упокоритися
бідняцькій долі, значна частина духівництва жила процвітаючи, при цьому
вироблялася згубна звичка всі, навіть – найогидніші – акти уряду на підставі
догми освячувати хрестом і молитвою [152, с.5].
У числі багатих землевласників були і монастирі, чиє господарство з часів
кріпаччини засновувалося на праці залежних селян. Ченці жили в достатку, не
завжди – благочинно, вели нескінченні позиви за села та землі, розт
- Київ+380960830922