РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЄво-ДЕНОТАТНА ХАРАКТЕРИСТИКА номінацій осіб
В українській літературній мові впродовж її історії сформувався шар лексики і
фразеології на позначення емоційного стану людини. Це засоби, за допомогою яких
мовець виражає різні емоції або спонукає когось до емоційного реагування.
Природна сфера їх функціонування, в якій виявляється широкий спектр
емоційно-експресивної лексики, – сатирично-гумористичні твори.
Сатира – одна із художньо-естетичних форм зображення дійсності, коли негативні
сторони явища або людських характерів увиразнюються з метою викликати в читачів
обурення або сміх. Те, що висміюється, часто зображається в перебільшеному
вигляді – навмисне карикатурне зображення, гротеск, сарказм висловлювання.
В основі гумористично-сатиричного ефекту лежить комізм – невідповідність змісту
й форми, загального та часткового. Мовні засоби комічного будуються на різних
відхиленнях від загальної мовної норми як у слововживанні, так і в
словотворенні. Номінації особи можуть виступати одним із чинників
сатирично-гумористичного ефекту в художньому творі.
Досліджуючи мовні засоби комічного, маємо проаналізувати співвіднесеність між
денотатами номінацій осіб та їх експресивно-образними сигніфікатами. Відношення
між поняттям, позначуваним певним словом, і предметом, який ним називається,
полягає в тому, що поняття як сума певних ознак окремого предмета лягає в
основу його оцінної характеристики, а ім’я вже вичленовує конкретні ознаки,
властиві певному денотату.
Ознаки, покладені в основу найменування, поза контекстом виявляють віддалені
значення. В межах контексту вони утворюють нові концептуальні характеристики
об’єктів. У процесі текстотворення ці ознаки можуть перекодовуватись або й
зовсім зникати. В художньому тексті експресивні слова-номінації адекватно
передають реальні денотативні ознаки об’єкта. Експресивність цих лексем
програмується метою авторського задуму та самим контекстом.
Назви осіб у сатиричних та гумористичних творах І.Франка та В.Самійленка
становлять експресивно-оцінні номінації, окремі семи яких є підставою для
формування лексико-семантичних груп. Досліджений матеріал репрезентує такі
групи оцінних назв:
власні імена;
назви партій;
найменування суспільних верств;
різні характеристики людей.
У кожній із цих груп вичленовуються підгрупи, межі між якими досить умовні,
оскільки одна назва може вживатися на позначення кількох денотатів і залежно
від контексту мати позитивну чи негативну оцінку.
2.1. Власні імена
В ономастичній літературі на позначення поняття “власна назва персонажа” є
кілька термінів. Найбільш вдалим Л.О.Белей вважає термін літературно-художній
антропонім, “який найповніше передає суть позначуваного поняття” [20, 11].
Літературно-художній антропонім - це власна назва літературного персонажа
певного художнього тексту.
Власні особові назви у творах І.Франка та В.Самійленка є хоч і невеликою, але
важливою часткою словника письменників. Враховуючи стилістичну домінанту,
поділяємо власні номінації осіб на дві групи. До першої належать так звані
дейктичні номінативи, які однозначно вказують на реальних прототипів
персонажів. До другої групи зараховуємо інформаційно-оцінні назви, які автор
добирає або штучно утворює за взірцем власне антропонімів [20, 22].
Дейктичні номінативи у сатиричних творах І.Франка та В.Cамійленка, повторюючи
“щедрінський прийом конспірації соціального адресата” [184, 18], містять також
авторську характеристику інтелектуальних можливостей денотатів та характерні
риси їхньої соціальної поведінки.
Реальні особи дістають вигадані імена, які автор може структурно переоформити,
зберігаючи при цьому певний елемент справжнього імені адресата. У
трансформованих художніх антропонімах домінує прагматична авторська
характеристика – база для змалювання сатиричного образу. Домінантною ознакою,
покладеною в основу перефразування реального апелятива, є виокремлення певних
громадсько-соціальних рис поведінки особи. Оскільки І.Франко та В.Самійленко
звертались до жанру політичної сатири, об’єктами висміювання виступали
політичні та громадські діячі.
І.Франко часто звертається до перефразування прізвищ відомих діячів
“москвофільської” партії: Івана Наумовича названо Наумом Безумовичем. Номінація
вказує на інтелектуальні та розумові здібності особи. Прізвище Наумович
перейшло у розряд власних імен – Наум. Стилістично стрижнева морфема -ум-
двокомпонентного номінатива Наум Безумович сполучається з префіксом без-, який
вказує “на відсутність кого-, чого-небудь” [СУМ, т.I, с.118]. Так І.Франко
сворює сатиричний портрет редактора журналу “Наука” священика Івана Наумовича.
Сема “відсутність розуму” наявна в іншому літературно-художньому антропонімі
Слабоум, яким І.Франко наділив редактора газети “Слово” Венедикта Площанського.
Номінацію утворено від прикметника слабоумний. Тлумачний словник визначає його
як “те саме, що недоумкуватий” [СУМ, т.XI, с.344], а словник синонімів подає до
нього лексико-семантичний варіант дурень [ССУМ, т.І, с.974]. Прямої вказівки на
те, що лексеми слабоум і дурень утворюють синонімічний ряд, лексикографічні
праці не фіксують. У тексті І.Франко пояснює семантику цієї номінації: Лиш не
знати ще напевно, / Чи то від чола плоского, / Чи то від ума слабого / Князь
сей звався Слабоум (Ф., т.4, с.372).
За своєю сигніфікативною природою, наявністю визначальної морфеми -ум- та
стилістичними ознаками номінації Слабоум і Безумович семантично близькі.
Як літературний персонаж Іван Наумович досить часто згадується у сатиричних
творах І.Франка. У “Думі про Меледикта Плосколоба” йдеться про безхребетну
людину, яка весь час
- Київ+380960830922