РОЗДІЛ 2
ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ РЕАЛЬНОЇ ВОЛЬОВОЇ МОДАЛЬНОСТІ В ТЕКСТАХ
КОДЕКСІВ
2.1. Реально – індикативний тип вольової модальності
2.1.1. Категорійний симбіоз дійсного способу, часу та особи як виразник
реальної вольової модальності
Досліджуючи проблему реальної вольової модальності, слід зважити на специфіку
лексико-граматичних засобів об’єкта дослідження – текстів кодексів:
автоматизацію і стандартизацію мови, викликану комунікативними потребами. Їх
стереотипність та консерватизм забезпечують основну особливу рису кодексів –
точність, яка не допускає різнотлумачення, та певну шаблонізацію викладу. Чітко
простежується тенденція до об’єктивності та узагальнення [167, с. 94-95; 120,
с.107]. У дослідженні виходимо саме з цих найхарактерніших жанрових ознак.
Встановлюємо, що реальний – „1) дійсний, той що існує насправді; 2) той, що
можна здійснити; 3) той, що ґрунтується на врахуванні справжніх умов,” [229, с.
786]. „Реальність приписується усьому тому, що може виникнути і виникло в
часі... Реальність властива ... речам, які не потребують доказів” [257, с.
388].
З позиції мови реальність розглядається як уявлення мовця про те, що існує в
дійсності. „Об’єктивно існуюча дійсність: явища, події, факти, предмети
дійсності” [230, Т. УІІІ]; „Те, що повідомляється, може мислитися мовцем як
реальне, наявне в минулому чи в теперішньому, як таке, що реалізується в
майбутньому”... [77, с. 267]; „...те, про що повідомляється .., реально
здійснюється в теперішньому чи майбутньому” [78, с. 542]; „Загальна
категоріальна ознака речень індикативної модальності – вираження у ствердній
або заперечній формі реальності предикативних відношень, повідомлення про які
не супроводжуються суб’єктивною оцінкою з боку мовця” [81, с. 21]; „...те, що
повідомляється, реально здійснюється в часі (теперішньому, минулому чи
майбутньому; це – план реальності або, що те ж саме, часової визначеності”
[221, Т. 2, с. 86]. О.В. Бондарко вбачає ознаки реальності в їх вузькому
(модальне значення реальності і семантики часу виступає в найбільш
безпосередній формі) та широкому (межі реальності окреслені рамками семантики
форм дійсного способу) значенні [250, с. 72-73].
Отже, науковці у дослідженнях з граматики категоріальне значення дійсного
способу пов’язують із значенням реальності. „Коли мовець розглядає дію як
реальну і констатує її наявність в теперішньому, минулому чи майбутньому, то
він використовує форми дійсного способу” [149, с. 211]. Тоді, логічно, значення
умовного і наказового способів слід розуміти як щось нереальне. Б.В. Хричиков,
розглядаючи проблему, зауважує що реальність/нереальність – це несуттєва ознака
у визначенні модальності, взагалі нейтральної за своїм значенням стосовно
логічних понять істинності і хибності. „Для індикативної модальності важливо,
що мовець уявляє і оцінює дію як таку, що відповідає дійсності” [262, с. 28].
Таким чином, реальність розглядається як передане мовними засобами уявлення
мовця про об’єктивну дійсність, актуальну в певній визначеній часовій осі
фактичного відтворювання. Значення реальності створює таку позицію, за якої
граматичне вираження часу може вільно конвертуватись. Поняття реальності
знаходить мовне вираження і мовну об’єктивацію не лише у формах часу, але й у
формах способу, який зближується у функціональному плані з об’єктивною реальною
модальністю остільки, оскільки він співвідноситься з дією на визначеній чи
невизначеній часовій осі: таким експлікатором реального зв’язку процесу з
позначеним ним відрізком дійсності виступає дійсний спосіб (варто зауважити, що
деякі граматисти [113, с. 143; 235, с. 385] у межах цього способу виділяють
ірреальне модальне значення майбутнього часу, а, напр., Л.С. Єрмолаєва,
Є.А.Звєрєва [89; 101] реальну модальність співвідносять не лише з формами
індикатива, але й з формами імператива та кон’юнктива. Значна і почасти
суперечлива інформація з даного питання зводиться до того, щоб визначити
основні „модальності часу” [108, с.124], принципи їх розмежування, специфіку та
семантичний потенціал.
Розглянемо реальну модальність у її морфологічному оформленні як категорійний
симбіоз часу та дійсного способу, оскільки мовець зауважує в дієслові той
відтінок стану чи дії, оформлений у часовому вимірі, котрий він виражає в
контексті певного висловлення. Тому показники часу і способу носять найбільш
змінюваний характер. „Часова ідея повністю реалізує себе тільки в дійсному
способі” [217, с. 10]. Час як граматична категорія дієслова „співвідносить дію
або стан з моментом мовлення” [252, с. 722], „виражає відношення процесуальної
ознаки до моменту мовлення” [239, с. 423]. В основі цієї категорії „лежить
розуміння часу як об’єктивно-реальної форми буття” [238, с. 277].
Лексико-граматичні часові форми передають „відношення часу реального існування
позначених цими формами дій до моменту мовлення про них” [244, с.26], тобто
лінгвістична категорія часу співіснує з об’єктивним часом. Проте „...семантика
часових форм не вичерпується співвіднесенням подій з об’єктивним часом, а
включає в себе їх логіко-мовне осмислення” [Там само]. Адже часові відношення,
передані засобами мови, хоча й існують об’єктивно і незалежно від мовця, все ж
безпосередньо пов’язані із комунікативним завданням, тому важливою рисою
мовного часу є його ситуативність: „...часові форми чітко співвідносяться з
відповідними часовими відтинками” [252, с. 722]. Залежно від плану висловлення
значення часових форм може змінюватися: „у плані однобічної інформації
(розповідь про певні події, не розрахована на безпосереднє мовне спілкування) -
це
- Київ+380960830922