РОЗДІЛ 2
ЗМІСТ ТА СПРЯМОВАНІСТЬ НАУКОВО-ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВОЛОДИМИРА НАУМЕНКА
2.1. Змагання за становлення та розвиток національної школи
Представники громадсько-освітнього руху шлях до збереження нації вбачали саме у
розвитку школи, у просвітництві народу, у створенні національної системи
виховання. Ця справа була досить складною, адже у навчальних закладах
категорично заборонялося все українське: мова, історія, література, культура.
Для українських дітей школа була чужою, і не лише мовою, а й програмою та
підручниками. Завдання громадсько-освітнього руху полягало не тільки у потребі
навчити маси грамоті й дати необхідні знання, яких було б достатньо для певних
життєвих потреб, але й розкрити світ перед людиною, піднести її роль у
суспільному житті, показати взаємозв’язок з оточенням, надати їй можливість
ознайомитися з історією свого народу, вивчити життя своїх попередників та
замислитися над сьогоденням.
З метою відродження національної самосвідомості українського народу Володимир
Павлович Науменко вважав необхідним здійснити побудову освітньої системи на
демократичній, національній основі, укласти та видати підручники рідною мовою,
підготувати вчительські кадри для народних шкіл. Він розумів, що для створення
національно свідомої генерації українців необхідно реформувати тогочасну
систему освіти, а головним завданням вбачав запровадження навчання рідною
мовою, особливо в початковий період навчання. В.Науменко, як педагог-практик,
доводив, що вчитель початкових класів повинен у своєму мовленні наближатись до
місцевого народного діалекту, вживаючи ті слова й вирази, які зрозумілі дітям
даної місцевості, і лише поступово вводити їх у світ літературного
мовлення [291, 4].
Надаючи пріоритетного значення рідній мові учнів, В.Науменко був переконаний,
що у такій державі, як Росія, навчання повинно базуватись на основі принципу
природовідповідності стосовно рідної мови кожної національності, а тим більше
під час початкового навчання [291, 6-7]. Разом з тим, просвітитель не
заперечував, що державна мова повинна посідати належне їй місце, не витісняючи
материнську мову учнів.
У статті „Отечественный язык как предмет гимназического курса” (1881 р.) [57]
В.Науменко розглядав значення і роль рідної мови у курсі середньої школи. Він
відзначав, що рідна мова, насамперед, є засобом для вираження думок людини, з
іншого боку – для пізнання її самої. Автор вводив читача у коло тієї народної
філософії, яка виражається у формі слова і у поєднанні слів. Він підкреслював,
що і народна словесність, і граматика мови знайомлять з народним світоглядом,
тому що певна синтаксична побудова мови, та чи інша етимологічна форма, навіть,
фонетична особливість свідчать і про характер народного мислення, і про рівень
розвитку народу, його самобутність [57, 7].
Дослідження В.Науменка „Книжная речь у малороссов и русинов” (1899 р.) [128]
теж присвячена питанню української мови, яке „...давно є складовою предмету
багатьох суперечок і, на жаль, сумних непорозумінь” [128, 137]. У цій розвідці
автор висловлює деякі критичні зауваження щодо окремих праць вченого-славіста
Т.Флоринського, який виступав проти повноправності української мови та
літератури. У згаданій статті Володимир Павлович наголошує на тому, що розвиток
самостійної самобутньої культурної мови сприятиме розвитку нації. „Можливо, –
пише автор – у цьому останньому випадку і сила народного генія, і сила
поетичного чуття і навіть самі етичні начала людства отримають більшу
інтенсивність у своєму вдосконаленні?” [128, 137].
У публікації „Ревнители русского языка в Галиции” (1899 р.) [129] В.Науменко
проводить думку, що „...повне відчуження книжної мови від народної – це гальмо
в розвитку нації” [129, 446]. Разом з тим, як уже зазначалося, педагог не
заперечував користі вивчення російської літературної мови, так само як і
користі від знання якомога більше мов. Він також визнавав „...тенденцію
існування однієї загальнодержавної мови, якій рішуче нічим не може шкодити
існування і окремих книжних мов, тим більше коли вони мають свою споконвічну
традицію” [139, 149].
В.Науменко щиро вірив у можливість і необхідність існування української
культури, освіти, мови; вірив у здатність народного генія пройти складний шлях
до національного самоусвідомлення і самоутвердження. „Якби не штучне,
політиканське щеплення русифікаційних начал будь-якими засобами, то український
народ, як основний (на території тогочасної України – І.С.), природнім шляхом
розвитку вийшов би на пряму дорогу самодостатньої нації”, – підкреслював
В.Науменко. Він стверджував, що „...багаторічні зусилля уряду стирати в
українському народі все національне, стараючись замінити його великоросійським
началом, який фальшиво іменує себе загальноросійським, призвели до панування
цих русифікаторських принципів у широких колах суспільства. В результаті
виходило, що українська національна ідея зустрічала сильний опір…”[171, 263].
За В.Науменком, розвиток національної школи як одного з аспектів української
освіти і культури загалом тісно переплітався з розвитком нації [171, 261].
Розуміючи потребу у націоналізації освіти, представники української
прогресивної інтелігенції стали на шлях змагання за національну школу,
використовуючи різні форми педагогічно-просвітницької діяльності. У 1881 р.
В.Науменко був єдиним учителем Київської 2-ої гімназії у колі київських
педагогів, які виявили бажання влаштувати публічні читання з метою посильного
сприяння справі народної освіти” [344, 6-7].
Як дійсний член Київського товариства сприяння початковій освіті, В.Науменко
працював у „Комісії народних читань”, в
- Київ+380960830922