Розділ 2
ВІДРОДЖЕНА ПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА І УКРАЇНСЬКА
ЕМІГРАЦІЯ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЗАЄМИН
В історіографічній традиції, як правило, розглядають окремо національну
політику польської держави, становище української меншини, діяльність
еміграції. В багатьох дослідженнях взагалі немає чіткого розрізнення між
українською меншиною та українською еміграцією. Водночас, можна зауважити і
штучне відокремлення життя цих двох спільнот. З метою уникнення вищеозначених
спрощень і прагнучи максимально всебічно представити усю складність ситуації,
слід розглянути постання української емігрантської спільноти в Польщі на тлі
специфіки польсько-українських взаємин з урахуванням стану і ролі українського
населення Східної Галичини і Волині.
Традиція українсько-польських історичних відносин сягає сивої давнини, у цих
взаєминах, попри плідні культурні обміни, взаємовпливи, завжди переважали
конфлікти. З часу національного відродження ХІХ ст. український проект
націотворення принципово відштовхувався від польського, при цьому, запозичуючи
в нього чимало компонентів. Водночас, як зазначає Роман Шпорлюк, український
народницький підхід (“етнографічний детермінізм”) принципово відрізнявся від
польського, який вже у ХІХ ст. охоплював усі на той час поділені польські землі
й усі стани польського суспільства [441, С. 66-69].
З усвідомлення і перенаголошення цієї відмінності зродився комплекс польської
вищості, що міцно ґрунтувався на традиціях Речі Посполитої. Цей комплекс, одне
з підставових переконань якого полягало в культурній і політичній
неспроможності східних сусідів Польщі до державного саморозвитку [198, С. 190]
й, відповідно, наголошенні культурної ролі польської присутності на “кресах”
[462, С. 104], зіткнувся з етнографічним принципом, на якому наголошували діячі
українського руху. Це протиріччя між різними способами леґітимізації своїх прав
на ті самі терени визначили гостроту польсько-українського конфлікту.
Дуже важливо підкреслити, що цей конфлікт розгортався на тлі й істотно залежав
від “третіх сил” – регіональних наддержав – Німеччини і Росії. Саме різне
розуміння польської стратегії у такій геополітичній ситуації визначили різні
підходи до українського питання в польській політичній думці. При цьому,
останнє трактувалося здебільшого суто інструментально, з огляду на конкретну
геополітичну конфігурацію.
Національні демократи (ендеки), які з часу свого оформлення наприкінці ХІХ ст.
тяжіли до ідеології авторитаризму, втіленого в життя польськими урядами
1930-тих років [410, С. 12], вважали, що головною загрозою для Польщі є
Німеччина, боротьба з якою становить “головний момент боротьби за існування і
майбутність нації” [134, С. 31]. Це визначало ставлення до Росії й українського
питання. Ендеки відмовляли українцям і білорусам в національному обличчі,
визнаючи за ними лише етнографічні відмінності [457, С. 304; 453], і вважаючи,
що Польща і Росія мають засимілізувати частини цих груп, що мешкають на їхніх
“окраїнах”. Поширення національних рухів “кресових” народів ендеки пояснювали
послабленням польської держави [133, С. 105], зовнішніми впливами, й
ототожнювали їх з "гайдамацькими бунтами і різаниною” [433, С. 241, 245].
Натомість, на думку польських соціалістів, провідником яких був Юзеф
Пілсудський, головною і сталою загрозою для Польщі була Росія, в можливість
не–імперіалістичного буття якої прихильники цієї течії не вірили. Відповідно,
Пілсудський і його прибічники наголошували на необхідності підтримки поляками
постання незалежної України (без “кресів”) як своєрідного бар`єру між Польщею і
Росією. Максимум територіальних поступок на користь майбутньої України, які
ставали хоча б предметом розважань (і то, початково, лише для Ю. Пілсудського)
була Східна Галичина без Львова і Дрогобича [454, С. 20; пор.: 348, С. 23].
Фактично, польські соціалісти, як і ендеки, відчували зверхність і польську
перевагу над східними сусідами, не вірили в їхні державторворчі спроможності,
тому висували проекти східноєвропейських федерацій поневолених Росією народів
на чолі з Польщею [351, С. 29]. Декларативно висуваючи гасла “За нашу і вашу
свободу”, “Вільні з вільними, рівні з рівними”, провідні польські соціалісти
недвозначно окреслювали мету своєї української політики. На прес-конференції 17
грудня 1918 р. Леон Васілевський заявив: “Ми дотримуємося думки, що кордони
Росії слід відсунути якнайдалі на схід”, а Станіслав Осецький твердив, що з
України, Литви і Білорусі слід створити “вал, що захищатиме нас від Росії”
[340, С. 131, 140].
Саме з невіри в державотворчі здібності українців, білорусів і литовців
народжується польська концепція “прометеїзму” – допомоги східним сусідам у
створенні незалежних держав, зрозуміло, в кордонах, прийнятних і бажаних для
польської рації стану [364]. Вже у 1930-ті роки один з провідних прибічників
цієї лінії Влодзімєж Бончковський наголошував: “Україна має бути вільна”,
одразу додаючи, що він “не українофіл”, наводячи, зокрема, тезу, що польські
“креси” в перспективі буде легше захищати перед “порівняно слабкими” Україною і
Білоруссю, ніж перед “сильною 160-мільйонною Росією” [340, С. 221; 121]. Гасла
“прометеїзму” залишилися деклараціями, хоча, і в такій якості, не сприймалися
більшістю польського суспільства, що поділяла погляди національних демократів
на необхідність якнайпослідовнішої асиміляції національних меншин.
Як слушно зауважив Іван Лисяк-Рудницький, для концепції соціалістів було
властиве принципове протиріччя: з одного боку, вони виступали на підтримку
самостійної України, а з другого, завоювавши Східну Галичину, знищили “шанси на
українську самостійність” [265, С. 101].
- Київ+380960830922