РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ ЗМІСТИ БУТТЯ ОСОБИСТОСТІ І НОВІ РЕЛІГІЇ
2.1. Особистісне буття як вчинок. Звернення до розгляду особливого аналізу
свідомості – особистісного - допоможе нам дослідити свідомість як
унікально-індивідуальний процес пасивно-творчого вирішення культурно-історичних
конфліктів, у нашому випадку на прикладі Нових релігій. При цьому особистісний
аналіз свідомості припускає особливе тлумачення ідеального, яке ототожнюється з
суб'єктивною реальністю. Остання виражає особливості людської свідомості як
унікального внутрішнього світу особистості, двомодального за своєю суттю. Зміст
модальності “я” є особливістю хвилювання, враження. Модальність “не я” – це
також зміст свідомості особистості, що не відноситься безпосередньо до
внутрішнього світу людини, а до предметів, процесів, які належать за своїм
походженням іншому “я”, “ми”, “вони” . Такий аналіз піднімається до
запропонованого Д.І. Дубровським екзистенціально-особистісного аналізу, він
прагне вивчати свідомість як цілісність, у формуванні якої бере участь не
тільки логіко-розумова, але і переживальна діяльність, [113, 83-84] тобто це та
емоційна сфера, на яку орієнтується апологетика Нових релігій.
Релігійна віра набуває особистісного характеру в тому випадку, коли, по-перше,
засвоюється особистістю як носієм самостійної, самоцентрованої свідомості, яка
прагне до реалізації свого унікального буття у вигляді особливих особистісних
понять (розумінь); і, по-друге, вона ґрунтується на особистісному
духовно-практичному досвіді, що не зводиться до якого-небудь історично
визначеного досвіду і способу життя.
Формування віросповідних характеристик Нових релігій здійснюється в напрямку
прагнення до розширення, "збагачення" сфери моральних відносин новими
поведінковими нормативами, тобто в руслі формування певної позиції, яка
по-різному пояснюється в різних соціокультурних просторах; в цьому розумінні
можна говорити про їх схожість із першим типом віри у градації М.Бубера [53] З
іншого боку, орієнтація на психологічне самоперетворення людини в носія
таємничого начала, який охоплює весь світ, дає підставу говорити про
близькість
віри неорелігій до другого типу у градації М. Бубера. Ми звертаємося до типу
особистості, який був створений християнством і який постійно втрачався на
протязі історії церкви. Таку особистість неможливо описати з точки зору однієї
лише віри. Необхідно звернутися, як зауважує П.Тілліх, до питань віри та
любові, а також віри і вчинку (у Тілліха -дії)[290].
Для правильного розуміння специфіки віри необхідно враховувати саму сутність
(суть) вчинку: вона в тому, що вчинок є дія, яка звершується, відбувається не
за логікою об'єктивно-причинних залежностей і зовнішніх вимог, не за логікою
єдиної персональної причетності буттю [22]. Особистісна віра виникає як
ціннісне виявлення діяльності, винесене за межі наявної дійсності і реально
існуюче в умовах особливого тимчасового континууму особливого, справжнього “я”
особистості, за допомогою якого особистість пов’язується з цілим світом.
Діяльність цього вищого, справжнього “я”, “трансцендентного”, за висловленням
Вишеславцева [68], охоплює сферу душевного досвіду і свідомості, створюючи тим
самим особливе духовне буття особистості.
Духовна сторона особистого досвіду полягає в направленості свідомості на
змістову завершеність позачасового характеру, якщо сприймати розуміння сутності
духу як того, що пов'язує окремого індивіда, суб'єкта психічної діяльності,
особистість людини з усім людським родом у всій розгорнутості його культурного
та історичного розвитку”. [280,21 ]. Це “розгорнення” включає і минуле, і
майбутнє, яке є не просто об'єктом знання особистості, а стає елементом
внутрішнього світу особистості, переживається у її внутрішньому світі шляхом
встановлення особливого особистісного відношення (що може бути зрозуміло шляхом
звертання до висновків статистичної теорії часу). Об'єктом релігійного
відображення в нових релігіях виступає увесь світ в цілому, що викликає
відчуття “розширюючого всесвіту” в тих, чий світогляд раніше не
розповсюджувався за межі органічного “всесвіту” їх локальної спільності. Така
тенденція до світоглядної всеохоплюваності властива і Новим релігіям і має за
мету оптимально поєднати окремого індивіда з усім людством, що актуалізує
часовий момент особистісної віри. Такий момент важливий з тієї причини, що
зверненість свідомості особистості до вічності поєднується з цілком природною і
найважливішою за своїми наслідками думкою кожної людини про свою смерть.
Взагалі специфікою особистісної віри, тих цінностей, які складають зміст віри,
є її здатність до формування власного досвіду і настрою і на їх основі програми
дій особистості в результаті усвідомлення і переживання нею своєї смерті. В
цьому проявляється абсолютність життєвоважливого вчинку особистості, оскільки
вона відчуває себе нібито поза часовими, звичайними за рухом речами і подіями,
спрямованими до небуття, до вічності, у тому відношенні, що вчинок
здійснюється, за висловленням М.М.Бахтіна, в контексті “Великого часу культури”
[22]. Для такого руху виправдання умовами конкретної епохи виявляється
неможливим. Крім того, вчинок абсолютний у тому відношенні, що він реалізує
сфери можливостей кожної особистості, створюючи ситуацію, яка передбачає
можливість виправити чи поліпшити дії, визначаючи реалізацію смислу життя
особистості, розгортання її долі. В результаті особистість “розумом” знає, що
все смертне, і , отже, її вчинок не може мати абсолютного значення, але в той
же час “серцем” вірить, що тут є якийсь непідвладний раціональному вис
- Київ+380960830922