РОЗДІЛ 2.
ІДЕЯ ТІЛЕСНОСТІ У ДОМОДЕРНІЙ ФІЛОСОФІЇ
2.1. Метафізична амбівалентність тілесності у контексті античної думки
Велике починається великим
М. Гайдеґер
2.1.1. "Європейська духовність" (Е. Гусерль) та антична тілесність. Як вже зазначалось у вступі, ідея тілесності сутнісно пов'язана з самим витоком західної філософії та західної цивілізації взагалі. Вона складає такий сюжет, через осмислення якого розум певним чином конституюється й отримує метафізичну визначеність. Саме певна метафізична визначеність розуму формує феномен "духовного образу Європи", що, за Е. Гусерлем, означає "прорив і початок розвитку нової людської епохи, доби людства, котре віднині просто хоче жити й може жити, вільно творячи своє буття, своє історичне життя згідно з ідеями розуму, з безконечними завданнями" [44, c. 67]. Отже, як це не звучить парадоксально, але тілесність виступає одним із тих чинників, що визначає "духовний телос європейського людства" [44, c. 68]. Можна сказати, що народження європейського духу не є безтілесним процесом.
Так, Е. Гусерль говорить про конкретне місце народження "духовного образу Європи": "Це старогрецька нація VII й VI століть до н.е. Тут виникла нова настанова одиниці щодо навколишнього світу. Як результат, відбулося народження духовного утворення цілком нового різновиду, що незабаром розрослося у систематизовану завершену структуру культури. Греки назвали її філософією" [44, c. 69]. Принциповим моментом, що відрізняє філософію від інших форм мислення, зокрема східної мудрості, є її "теоретична настанова". Е. Гусерль визначає її як "усталений стиль вольового життя, що проявляється у наперед заданих спрямуваннях волі або в інтересах та кінцевих цілях, у культуротворчості, загальний стиль якої є також наперед заданим" [44, c. 73].
Поява в давньогрецькому мисленні Theoria знаменує кардинальну переорієнтацію культурної настанови, змінює один тип організації людського буття на принципово інший. Головним чином, вона долає природну настанову життя, що за Е. Гусерлем визначається так: "Природне життя й характеризується як наївне життя у світі - у світі, завжди в той чи той спосіб усвідомлюваному як універсальний горизонт, але водночас не тематизованому. Тематизованим є лише те, на що спрямована свідомість. Пробуджене, свідоме життя є завжди спрямованістю на щось, як на ціль або засіб, як на відповідне чи невідповідне, цікаве чи байдуже, особисте чи громадське, повсякденно потрібне чи несподівано нове"[44, c. 74-75]. Традиція, повсякденний досвід, усталені норми та оцінки, авторитет, пам'ять та чуттєві свідчення складають основні означення даної настанови. Критичний момент настає тоді, коли останні втрачають статус незаперечної достовірності. Світ, що знаходиться навколо, перестає бути єдиною та істинною реальністю. Людське мислення починає замислюватися над тим, "Що є все?"[120, с. 141 ], "Чому взагалі є суще, а не, навпаки, ніщо?" [167, 168, с.27], тобто ставить перше філософське питання.
В даному дослідженні ми не ставимо за мету дати детальний аналіз процесу виникнення філософії. Це питання досить грунтовно викладено у численних розвідках, що стосуються історії філософії, чи проблем теоретичної демаркації філософії. Відомо, що поява філософії обумовлена різноманітними факторами, серед яких, як правило, виокремлюють давньогрецький епос, ліричну поезію, досвід чудотворців та мудреців, становлення полісу, демократичний устрій, поява звільненої від важкої фізичної праці групи людей, що мають час на дозвілля, тощо. Саме наявність певної кофігурації різноманітних культурних чинників обумовила спроможність античної людини відсторонитися від природного (власне безпосереднього) за своїм перебігом плину життя, винести себе за його дужки, здійснити Epoche (Е. Гусерль). Власне, завдяки останньому відбувається подолання природної настанови людини, в результаті якої суще денатуралізується, тобто набуває умоглядних ознак. Відмова безпосередньому чуттєвому досвіду у достовірності, завдяки якому світ речей та подій наділявся натуральними властивостями, знаменує радикальну переоцієнтацію щодо тілесності. Власне для природної настанови тілесність складає відправну точку: чуттєвість визначає достовірний світ. Тоді як для Theoria тілесність втрачає метафізичну достовірність: вона стає втіленням оманливості, мінливості та конечності буття.
2.1.2. Амбівалентний характер тіла в античній культурі. Тепер перейдемо до наступного пункту нашого розмислу і поставимо питання про те, з якою саме тілесністю мав справу античний світ? Адже здійснення метафізичного акту Epoche щодо подолання природної настанови могло відбутись по відношенню не до будь-якого культурного типу тілесності, а саме презентованої античністю. Про античну тілесність написано немало. Навіть у радянській філософії, котра хоч і ігнорувала тілесність як філософське поняття, та все ж дискурс тілесності був представлений роботами А. Лосєва, де розглядалась антична тілесність. (Нагадаю, що радянська філософія, незважаючи на її відверто матеріалістичний характер, не знає поняття тілесності, для неї остання - категорія природничих наук).
Не одне покоління радянських істориків філософії та культурологів вивчали античність через призму його робіт, в яких він обстоював ідею про те, що античне субстанціальне розуміння тіла та "пластика індивідуального людського тіла" є засадничими пунктами класичного світовідчуття. Такий примат тіла в останньому, на його думку, обумовлено дією принципу долі. Жорстка необхідність, а не вільний волевияв, пов'язують античну культуру з тілом. А тому для А. Лосєва "античність виникає з почуття глибини скульптурного, або, власне кажучи, пластичної свідомості" [79, c.13]. Скульптурність же відомий радянський філософ визначає як класичний ідеал, котрий "весь складається з суцільної взаємобайдужості ідеї та матерії, або духу природи; він (ідеал - О.Г.) не знає ні чистого духу або абсолютної ідеї, ні чистої матерії як абсолютної речевості"[79, c.13]. .