Розділ 2
Експериментальна модель ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ ПІДЛІТКА ДО ВЗАЄМОДІЇ З СОЦІУМОМ
ЗАСОБАМИ родинно-шкільного виховАННЯ
2.1. Сутність та особливості системи формування готовності підлітка до
взаємодії з соціумом
Формування людини – складний процес, який здійснюється як в результаті
цілеспрямованого виховання, так і під впливом стихійних факторів. Визначальну
роль у становленні особистості відіграє виховна діяльність такого суспільного
інституту, як школа, оскільки саме в шкільні роки закладаються всі базові
ціннісні орієнтації, засвоюються основні соціальні норми й відносини,
здійснюється мотивація соціальної поведінки. Однак школа – не єдине місце, де
формується й набуває соціального досвіду особистість. У вихованні й
соціалізації беруть участь сім’я, різноманітні дитячі об’єднання, громадські
організації. Тому школа повинна враховувати особливості виховного впливу
навколишнього середовища, сприяти встановленню оптимальних взаємин із соціумом,
а також створенню цілісного виховного простору, засобами якого здійснюється
формування готовності підлітків до взаємодії з соціумом. Адже ефективність
соціалізації особистості залежить від продуманої системи педагогічного впливу,
а не одноразових попереджувальних заходів. Під системою в загальнонауковому
тлумаченні розуміють сукупність взаємодіючих між собою відносно елементарних
структур або процесів, об’єднаних у ціле виконання загальної функції, що не
зводиться до функції її компонентів [65]. Тому формування готовності
особистості до взаємодії з соціумом ми розглядаємо як виховну систему, яка
характеризується такими ознаками: соціальна (за субстанціональною ознакою),
інтегрована (за сукупністю дій вихователя і вихованця в процесі їх діяльності і
спілкування), відкрита (за характером взаємодії індивіда з оточуючим світом),
ціннісноутворювальна (за характером ставлення особистості до дійсності),
розвивальна та цілеспрямована. Вихідними для експериментальної моделі стали
також положення про те, що:
а) розвиток особистості є суспільно обумовленим процесом, провідна роль в
соціальному становленні особистості належить вихованню; виховання спрямовує та
забезпечує організацію всього освітнього процесу у відповідності з
особистісними та суспільними цінностями, цілями, потребами і мотивами;
б) процес соціального становлення підлітка відбувається послідовно на певних
життєвих етапах, тому домінуючим фактором його успішної реалізації є фактор
родинно-шкільного виховного простору. Цей процес передбачає формування в учнів
соціально-психологічних компетентностей, комплекс яких і визначає ступінь
їхньої готовності взаємодіяти з соціумом;
в) сенситивним періодом для розвитку в учнів соціальних якостей вважається
підлітковий вік, протягом якого на підставі якісно нового характеру, структури
діяльності підлітка закладаються основи свідомої поведінки, формується
соціальна спрямованість, виникає потреба у саморозвитку [143];
г) процеси сімейного і шкільного виховання при сучасних суспільно-економічних
умовах власне являються комплексом соціально-педагогічного впливу на
становлення особистості підлітка. Виховний ефект кожного засобу впливу на
особистість залежить від того, “насколько глубоко и продумано осуществляется
воспитание разума, чувств» [183, 353].
Модель включає усі компоненти взаємодії педагогів, підлітків і їх батьків та
побудована шляхом дотримання таких педагогічних принципів, як гуманізм
виховання, природодоцільність, культуровідповідність, співробітництво,
цілісність, соціальна узгодженість, технологізація (Рис.2.1).
Рис. 2.1 Модель формування готовності підлітка до взаємодії з соціумом
Гуманізм розглядається нами як система поглядів, що визнає цінність людини, як
особистості, яка характеризується захистом її гідності та свободи розвитку,
вважає благо людини основним критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи
рівності і справедливості – нормою стосунків. Принцип гуманізму процесу
виховання передбачає «визнання цінності дитини як особистості, її прав на
свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров’я, створення умов для розвитку
дитини, її творчого потенціалу, надання їй допомоги у життєвому самовизначенні,
повноцінній самореалізації» [170, 9]. Реалізація цього принципу неможлива без
врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованця.
Принцип природодоцільності – це визначення змісту, методів та форм
педагогічного впливу на особистість у відповідності з її віком, природнім
(родинним) становищем, своєрідністю характеру, темпераменту, індивідуальних
особливостей сприйняття соціального оточення.
Принцип співробітництва реалізує демократизм, рівність, партнерство у соціально
суб’єктних відносинах батьківської та учительської громад. Учитель, батьки
разом з підлітком накреслюють цілі, зміст навчально-виховної діяльності,
обирають форми співтворчості, дають оцінку взаємовпливу, корегують процес його
соціалізації.
Принцип соціальної узгодженості обумовлює необхідність узгодженості засобів
родинно-шкільного виховання реальній соціальній дійсності. Умовами його
реалізації є не тільки координація зусиль сім’ї та школи але й врахування
найрізноманітніших чинників всього соціуму, усунення негативних впливів з боку
інших агентів соціалізації підлітка, забезпечення соціально-педагогічної
допомоги і захисту особистості.
Принцип цілісності означає, що виховання та соціальне становлення особистості
процеси взаємообумовлені та розглядаються як єдиний системний педагогічний
процес, спрямований на формування готовності особистості взаємодіяти з соціумом
у різних сферах суспільної діяльност
- Київ+380960830922