РОЗДІЛ 2
ДО ІСТОРІЇ Й ТЕОРІЇ ПОНЯТЬ “МОТИВ” І “ОБРАЗ”
Поетика художнього твору, яка в широкому значенні збігається з поняттям “теорія
літератури“, і є “галуззю наукового знання про сутність, специфіку художньої
літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки
літературних творів“[320, 680], покликана для того, щоб всебічно проаналізувати
явища, пов’язані з художнім твором і має на меті глибинний аналіз його шарів і
рівнів.
Терміни “мотив“ і “образ“, які в сучасному літературознавстві стали невід’ємною
складовою поетики, мають давню історію, й на сучасному етапі парадигма значень
цих термінів відносно широка.
Поняття “мотив“ та його усвідомлення в літературознавчій науці має тривалу
історію, яка була започаткована ще Арістотелем у “Поетиці“[13], хоч самий
термін Арістотель не вживає. Грецький еквівалент лат. “motivus“ – “kinetikos“
використовувала середньовічна філософія для позначення “приводу“, “рушійної
сили“ якоїсь дії. Французьке “motif“ постало на основі латинського “moveo“ –
“рухаю“. Категорія руху є однією з найголовніших і в матеріалізмі (форма
існування матерії), і в ідеалізмі (діалектика саморозвитку ідеї, за Гегелем).
У ХІХ столітті поняттям “мотив“ по суті оперував Г.Е.Лессінг у порівняльному
дослідженні французької та англійської драми; каталогізацією сюжетних мотивів
займались брати Грімм, відшукуючи єдиний для різнонаціонального фольклору
праміф; численні варіанти мотивів проаналізували Л.Уланд, К.Мюлленгоф у
дослідженнях німецьких казок. Усе це вимагало теоретичного обґрунтування мотиву
та споріднених понять. Так, школа В.Шерера кваліфікувала мотив як найменшу
одиницю матеріальної структури твору. В.Дільтей у відповідності до свого
“духовно-історичного методу“ визначив мотив як психологічну подію, що слугувала
поштовхом для створення художнього феномену. О.Вальцель та Ф.Гундольф
розглядали мотив як матеріальне вираження проблеми твору; М.В.Кайзер розумів
“мотив“ як постійно повторювану у творі ситуацію; Р.Петч запропонував
визначення різних видів мотивів (основний, рамковий, побічний).
У психології мотив означає спонуку до дії, а вона в свою чергу розгалужується
на “потреби, потяги й інстинкти як джерела активності організму; причини, що
визначають вибір спрямованості поведінки; емоції, суб’єктивні переживання
(прагнення, бажання) як способи регуляції повідінки суб’єкта“[192, 154].
З.Фройд та його послідовники ототожнювали мотив з підсвідомою настановою душі,
яка реалізується у сюжетній долі літературного героя.
А в музиці цей “термін (зафіксований 1703р. словником С. де Брюссара) означає
мелодію, наспів, основну побудову, яка витворює характерну частину музичної
теми“[192,168]. Звідти його запозичує Й.В.Гете, вживаючи у своїх творах “Роки
навчання Вільгельма Мейстера“ та “Про епічну і драматичну поезію“ (але саме в
образному, переносному значенні, близькому до музичного розуміння “теми“).
Дослідження мотиву як літературознавчої категорії в слов’янській філології
пов’язане перш за все з О.Веселовським, на основі праць якого стає можливим
подвійний підхід до трактування мотивів. З одного боку, “мотив виростає у
сюжет“, що дозволяє розуміти під мотивом “зерно сюжету“, “формулу, яка породжує
сюжет“. З іншого – О.Веселовський говорить про сюжет як “комплекс мотивів“, що
дає право вбачати в мотиві “елемент, складову частину сюжету“. Насправді ці
погляди не суперечать один одному: якщо мотив дійсно передує сюжетові в процесі
становлення останнього, то він, звичайно, виступає “зерном сюжету“; якщо ж
аналізувати певний сюжет у композиційній завершеності, то його можна розглядати
як “комплекс мотивів“. За тлумаченням О.Веселовського, “мотив – це найпростіша,
нерозкладувана оповідна одиниця, що образно відповіла на різні запити
первісного розуму чи побутового спостереження“[47,123]. “Ознака мотиву – його
образний, односегментний схематизм, такими є нерозкладні далі елементи нижчої
міфології й казки” [47 ,494]. У концепції вченого мотиви не стільки
співвідносяться з окремим твором, скільки розглядаються як надбання всього
словесного мистецтва, тлумачаться історично стабільними й безмежно
повторюваними.
Теорія В.Проппа суперечить твердженню О.Веселовського щодо “нерозкладуваності“
мотивів, доводячи, що мотив “змій викрадає дочку царя“ “розкладається на чотири
елементи, з яких кожен окремо може варіюватися” [277, 234]. Крім того,
положення про “запити первісного розуму“ стосується тільки фольклорних та
міфологічних мотивів і не враховує мотиви, що виникли (і виникають) в епоху
цивілізації, не говорячи вже про мотиви, носіями яких виступають конкретні
історичні особистості, чиї образи традиціоналізувались у літературі. Незмінним,
однак, залишається розуміння мотиву в історичній поетиці як формули, в якій
образно закріпились типові ситуації, дії, характери. На відміну від
історично-типологічних досліджень, у роботах суто теоретичного характеру термін
“мотив“ може вживатися для позначення “теми нерозкладуваної далі одиниці
тексту“ (Б.Томашевський): “вечоріло“, або ж архетипного образу, що містить
елементи символізації (дорога, пустеля, степ) – тобто “мотивом називають
тематичну єдність, яка зустрічається у різних творах. Ці мотиви цілком
переходять від однієї сюжетної будови до іншої” [323, 182]. Б.Ярхо подібно до
Б.Томашевського виділяє мотив як частину структури бідь-якого твору, “деякий
поділ сюжету, межі якого дослідником виявляються довільно” [323, 221]. На його
думку, “мотив не є реальною частиною сюжету, а виступає робочим терміном, який
служить для порівняння сюжетів між собою”[323, 221-222], тобто функціонує
тільки в дослідницьких роботах і не
- Київ+380960830922