РОЗДІЛ 2
ЮРИДИКО-ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ ВИННОЇ ПОВЕДІНКИ
Узагальнення наявних монографічних досліджень із юридичної психології дозволяє стверджувати, що взаємодія об'єктивних та суб'єктивних чинників у детермінації злочинної поведінки реалізується у психологічному механізмі конкретного вчинку (злочинного діяння або бездіяльності), а його складовими елементами є властивості особистості злочинця та його ставлення до результатів злочину, потреби, інтереси, мотиви, мета (цілі) вчинення злочину, а також особливості використання злочинцем конкретної ситуації чи її цілеспрямоване створення. При цьому злочинний характер діяння (бездіяльності) обумовлюється не особливостями самого психологічного механізму його вчинення, відмінного від механізму правомірної поведінки, а дефектами окремих ланок цього механізму, які сформувалися на різних стадіях його функціонування [19, 30-33, 49-51, 60-62, 83, 194, 197, 210-212, 222 та ін.].
2.1. Механізм злочинної поведінки в структурі суб'єктивної сторони складу злочину
Загальноприйнятою є теза, що детермінація злочинної поведінки - завжди складна взаємодія об'єктивних та суб'єктивних чинників [96, 197]. Крайнім випадком, що визначається впливом зовнішніх умов, слід визнати таку об'єктивну ситуацію, яка здатна спричинити злочинні наслідки при відсутності антисуспільної спрямованості особи (ст. 36, 38, 39, 41 КК України). Позбавлення життя в стані необхідної оборони не тягне за собою кримінальної відповідальності саме тому, що причиною зовнішньо суспільно небезпечних, а насправді соціально корисних дій стала сама ситуація, яка не залишає інших можливостей, як позбавити життя самого нападника.
З іншого боку, причиною протиправної поведінки може бути також сама особистість, а точніше - її індивідуально-психологічні особливості, що достатньо жорстко зумовлюють певний варіант вибору альтернативи та прийняття рішення про вчинення злочину в соціально нейтральній ситуації або ж за умови цілеспрямованого створення криміногенної ситуації самою особою. У цих випадках йдеться про самодетермінацію злочину.
Відразу зазначимо, що остання теза є однією з найбільш дискусійних у юридико-психологічній та кримінологічній літературі, причому ця дискусійність значною мірою породжується різними науковими підходами до трактування поняття "особистість злочинця". Ми заперечуємо можливість безпосереднього впливу на злочинну поведінку біологічних чинників (теорія "вродженого злочинця") і спроби пояснити вчинення злочину самим існуванням злочинності: "наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій" [222, С. 206]. Витоки самодетермінації слід шукати саме в індивідуально-психологічних особливостях суб'єкта злочину.
Така думка не є новою в юридико-психологічній літературі. Ще В.М. Бехтерєв в роботі "Про експериментально-психологічне вивчення злочинців" (1902 р.) писав: "Чим більше ми заглиблюємося в вивчення злочинних осіб, тим більше переконуємося в складності тих психічних і моральних умов, що лежать в основі злочинності. Вже один факт, що ми досі не можемо домовитися відносно різних категорій злочинних осіб, вказує на особливу складність психічної основи злочину. Факт цей пояснюється тим, що в такій справі, як злочин, відображається вся особистість суб'єкта і більше того, вся його психофізична організація, причому в одних випадках в основі злочину лежить особлива рухливість почуттєвої сфери, її надзвичайна подразливість її імпульсивність, це так звані злочинці з пристрасті, в інших випадках злочинність в своїй основі має природний недолік чуттєвої сфери, який проявляється у недорозвиненості моральних почуттів, завдяки чому злочинці цієї категорії вчиняють звичайно злочини з завчасно обдуманим наміром, заради потреб своєї натури без великого зусилля, це злочинці, позбавлені морального почуття, найчастіше вроджені злочинці, що наближаються до категорії відомої форми moral insanity (моральне божевілля), в третіх випадках злочини вчиняються через недоліки в інтелектуальній сфері через неможливість оцінки значення прав власності і більше чи менше ясного розрізнення між злом і добром. Це так звані слабоумні злочинці чи душевно хворі злочинці. В четвертих випадках ми маємо злочинців із ослабленою волею через алкоголізм та інші причини, які відрізняються лінощами, нездатністю до систематичної праці і для яких злочин є єдиною можливістю існування. Але всі ці поділи злочинців на ті чи інші категорії, яких пропонувалося і пропонується множина, страждають на велику умовність"[223, С. 203].
С.В. Познишев, підкреслюючи важливість і значення вивчення особистості злочинця для розуміння генезису злочинної поведінки, стверджував, що наявність як умислу, так і необережності свідчить про наявність у суб'єкта чогось такого, що "слугувало корінням цього злочину. ... вина є конкретним настроєм, який склався у людини під впливом двох сил: дії на неї різних подій, що відбуваються в оточуючому середовищі, з одного боку, та її психічної конституції - з іншого. Полягає злочин у тому, що особа вчинила дещо заборонене законом чи не виконала того, що кримінальний закон вимагає, тобто полягає він в караному діянні чи бездіяльності, він завжди є вольовим актом і, як такий, становить собою певну моторну реакцію на одержані індивідом враження" [223, С. 236]. Механізмом такої реакції він вважає вибір із наявних можливостей, в якому проявляється вся "духовна особистість" злочинця з притаманним йому запасом життєвого досвіду, здатністю чи нездатністю передбачати більш-менш віддалене майбутнє, з наявними вольовими навичками та тенденціями до певних типів поведінки. При наявності умислу особа свідомо прогнозує наслідки своєї поведінки (хоча таке уявлення може бути й помилковим) і "одержує дозвіл" свідомості на неї; при вчиненні злочину з необережності такий прогноз відсутній або ж недостатній.
Звичайно, наші уявлення про сутність психічного за минуле століття значно змінили